Читать «Лихо давнє й сьогочасне» онлайн - страница 13

І мороз лютий так не охолодив би Федорового серця, як та думка-догадка. Здається, Федір і захмелився добре на сьогодні; отже, де той і хміль дівся! В голові тілько гуде та на серці холоне.

Федір кинувся знову до підвального, приніс додому вже цілу кварту. Сів, почав пити. П'є, п'є - не бере.

- Чи не помилився, бува, підвальний? Чи не всипав води замість горілки? - промовив Федір і випив усе дощенту.

Сумно Федорові, нудно. Хотів піти проходитися - ніяк не встане; схилилася голова - голови вгору не зведе, вона в нього, мов на мотузці, на всі боки хиляється.

- А що, Федоре, панів куме! - ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір.- Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? Еге, щастя, що трясця… Бач, як тебе стрепенуло!.. "Розкумаймося", каже… Що ж? і розкумаймося! От комусь завгориш! Ще, брат, Федора сплоха не зігнеш… Гнули його в три погибелі всякі недолі, гнули, як лозу на каблучку… А що - зігнули?.. Виприснув Федір, як клинець з-під обуха… І тепер виприсне… Ти його туди, а він тобі - відтіля! Що ти йому зробиш? В'юн Федір! - і він на всю хату зареготався.

- Бодай уже всі так в'юном звивалися, як звивається Федорове серце! - скрикнув він трохи перегодом, ударивши кулаком по столу, й заплакав.

Довго ще він сам із собою отак розмовляв, реготався та плакав, поки не знеміг і, схилившись на стіл, не заснув.

Цілий тиждень після того отак кружляв Федір. Не. знав він за той тиждень другого шляху, як із дому до підвального, а від підвального додому. Крадькома він садком прокрадався туди, брав кварту горілки й крадькома повертав додому, щоб, бува, не стрінутися з ким. Він почав боятись людей, боявся рідної дочки, себе самого боявся. Не раз йому западала думка: втекти куди-небудь, забігти без вісті, світ за очі. Все одно де не пропадати… Він і так пропада. Нема в нього нікого, кому б він сповірив своє горенько: рідна дочка - і та йому ворогом стала… Он щось таке панові наклепала… Уже ж би він не виссав з пальця того, що казав ото… Видно, вона йому про щось довела… Може, вже й близька стала?.. Пани заздрі на ласощі… Що кума -то дарма!.. Як у серці нема бога, то гріха не страшно… "А що, як то правда?"-думав Федір, і та його думка наче ціпом по голові молотила, серце наче ралом драла. "Куди ж ти втечеш від тієї думки? Немає на світі від неї другого втьоку, як на той світ; немає іншого захисту, як під землею!"- думав Федір. "Ні, брехня!- втішав він себе, позираючи на пляшку,-є залити-втопити!" І Федір заливався, щоб забити собі памороки.

Певно, що він би таки їх забив, якби сама доля не допомагала йому їх збутись іншим побитом.

Через тиждень після того, як пан нахвалявся з ним розкуматися, бариня вперше після родин зволоклася з постелі. Суха та замліла ігісля недуги, вона аж світилася і, обпершись на руку покойової Хвеньки, пішла проходитись по господі.

- Мамка! А где Пьер?-спитала вона про сина, зустрівши мамку.

- Нянька панича понесла гуляти.

- На двор?.. Как би не простудила маленького!