Читать «Крокодил не хотів літати» онлайн - страница 3

2

24 листопада 1926 року.

Ф. Скотту Фіцджеральду.

“…Щодо особистого життя відомого письменника (кому відомого?), то Хедлі розлучається зі мною. Я віддав їй усі гроші, а також всі майбутні гонорари за “Сонце…”… Бамбі й Хедлі почувають себе просто здорово. Доки Хедлі була у від’їзді, Бамбі жив зі мною десять днів, і якось вранці ми з ним пішли в кафе, я взяв йому морозиво і купив нову губну гармошку, і він, тримаючи її і наминаючи морозиво, сказав: “Життя прекрасне з татом…” Він дуже любить мене, і коли я запитую його, що робить тато, сподіваючись почути, що тато великий письменник, як про те пишуть газети, він відповідає: “Тато нічого не робить”.

Усім вам моя любов. ЕРНЕСТ”

Адресу майор Мелвін знав. Пішов осінньою алеєю від великої кубічної споруди головного корпусу до містечка. Оранжеві шапки дахів, освітлені призахідним сонцем, визирали з-поміж розлогих каштанів та кленів. Зупинився біля хвіртки з великим сріблястим номером “17”. Зайшов на подвір’я. Вузькою ситаловою доріжкою пройшов поміж густих рядів яблунь та вишень до веранди. Двері були прочинені, але самовільно заходити не хотілось. Подзвонив. За якусь мить вийшла жінка невисокого зросту, худорлява, але не худа, глибока зморшка на переніссі та гострий напружений погляд.

— Добрий день.

— Добрий вечір, — якимось безбарвним голосом відповіла.

— Пробачте, ви — Марта Божко?

— Так.

— Дозволите зайти?

— Будь ласка.

На невеликій заскленій веранді стояли круглий стіл і три стільці довкола. На столі — полив’яний горщик з квітнучою червоною азалією.

Простора вітальня зустріла Мелвіна ароматом лаванди і тихою музикою. Звучала скрипка. На стінах — декілька майстерно виконаних репродукцій картин Леонардо. З сусідньої кімнати вийшов хлопчик років шести, сказав: “Здрастуйте”.

— Мамо, будемо вечеряти?

— Так. Сідай, — сказала Марта. — Я зараз все принесу: І ви сідайте до столу. Повечеряємо разом.

— Дякую. Не турбуйтесь.

— Сідайте. Підтримаєте компанію.

Марта вийшла на кухню. Хлопчик сидів за столом майже струнко, склавши руки, уважно роздивляючись Фредеріка Мелвіна.

— Як тебе звати, юначе?

— Ярославом. А вас?

— Фредерік Мелвін.

Хлопчик дуже серйозним голосом поправив його:

— Майор Фредерік Мелвін. У вас красива форма.

— А в твого тата хіба не красива?

— У мого тата? — якось знічено перепитав хлопчик, аж Фредерікові видалося, що він даремно нагадав про батька. Він вже зібрався якось виправляти свою помилку, як малий сказав: — В мого тата також красива. Тільки я його ще по-справжньому не бачив, свого тата. І форми його не бачив. А ви ось сидите…

— Твій тато прилітає завтра. Ти знаєш про це?

— Знаю. Мама говорила.

— Ви будете його зустрічати?

— Не знаю. Якщо мама захоче… Сам я все одно тата не впізнаю. Та й він мене не впізнає, - сказав хлопчик і раптом вигукнув голосно: — Мамо, ти покликала їсти і нічого не несеш. А я дуже голодний.

Марта визирнула із сусідньої кімнати:

— Зачекай трохи, Ярчику. Зачекайте, будь ласка, — і нараз усміхнулася до майора по-домашньому привітно, мов до давнього знайомого.