Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 85

Суспільна особистість студента, сформована відповідно до надмірно індивідуалістських традицій (тобто тих традицій, котрі, як відомо, зазвичай є вирішальними протягом перших чотирьох-п’яти років життя дитини), змушена була пристосовуватися до нових обставин і нових суспільних відносин, що викликало необхідність ревізії, інколи радикальної, інтересів, діяльності, цінностей, почуттів, переконань і вірувань, набутих за роки життя в родині.

Відірвані від батьків у юному віці, ці «викинуті діти», за словами Капістрану ді Абреу, тільки так могли зрозуміти зміст відповідальності, якого вони доти не відали. Звісна річ, новий досвід не завжди виявлявся достатнім, аби послабити прив’язаність до домашнього кола та позбавити їх ментальності, вихованої через постійний контакт із патріархальним середовищем, яке настільки відрізняється від суспільства вільних людей, дедалі більш схильного до егалітаризму. Саме тому Жоакін Набуку має повне право стверджувати, що «в нашій політиці у нашому суспільстві [...] лише сироти та покинуті виходять переможцями у боротьбі, просуваються угору та правлять».

Останнім часом ми змогли помітити, що критика нещодавніх намагань деяких країн створити численні інструменти соціального страхування й забезпечення ґрунтується виключно на тому факті, що зазначені країни вкрай обме­жують поле індивідуальних дій громадян, а діяльність створених ними інститутів призводить до занепаду будь-яку конкуренцію. Подібні аргументи властиві добі, коли в перший раз в історії виникла конкуренція між громадянами з усіма її соціально позитивними наслідками.

Тим, хто цілком резонно, під їхнім кутом зору, через подібні причини не схвалює занадто тісні та суворі сімейні зв’язки, тобто тим, хто їх засуджує за надмірне обмеження горизонтів дитини родинним пейзажем, можна було б відповісти, що, строго кажучи, тільки у наш час подібна атмосфера доволі часто призводить до перетворення домашнього вогнища на школи, з яких виходять не тільки непристосовані до життя особи, а й справжні психопати. За інших ж часів усе це сприяло досягненню найбільшої гармонії та найкращої відповідності між чеснотами, які формуються й є необхідними для життя у сімейному середовищі, та чеснотами, які забезпечують процвітання суспільства й порядок і злагоду між громадянами. Не так багато часу минуло відтоді, коли доктор Джонсон виступав перед своїм біографом із хвалебною та жорстокою промовою на захист тілесних покарань учнів і рекомендував різки для «загального залякування». Йому здавалося набагато краще вдатися до різок, аніж сказати учневі, наприклад, таке: «Якщо ти зробиш те чи те, я буду тебе поважати більше від твого брата чи сестри». Тому що, як він казав Босвеллу, різки цілком самодостатні, тоді як другий метод стимулює суперництво та боротьбу за досконалість, закладається підґрунтя чогось того, що сприймається як постійне зло, внаслідок чого брати й сестри ненавидять одне одного.