Читать «Контрасти» онлайн - страница 7

Іван хвилину мовчить.

— Але ж... Хм... кумедно трохи справді, — зачинає він знов. — Наробити дурниць, образити людей, споганити їм вечір — і не звертайтесь до неї...

— Чим я образила? Чим? — швидко поверта вона до його лице й дивиться в його спокійні, добрі і злегка затуманені вином очі.

— Чим? Своїм вередуванням...

— Ха-ха-ха!.. — одвертаючись, сміється вона робленим сміхом. —«Вередуванням»!.. А ви, а ви... — раптом гнівно й з щирим вибухом злості повертається вона. — Ви не образили мене? Га? Я тричі кличу вас, а вам навіть важко було повернути до мене свою... — їй хочеться сказати «благородну», але вона здержується... — свою горду голову! І вам більш цікава Соня, ніж та, що буде жінкою вашою. О, я знаю, все знаю. Ах, годі, годі!!

Вона нервово б'є віжками блискучі крижі коней, і екіпаж стрибає вперед, і, підіймаючи вітер, минає берестки й дубки, що, хапаючись, дряпають капелюхи, крила брички і зникають позаду.

Лісок кінчається, і коні виносять їх у поле. І зразу перед очима їм видко на небі край чорної хмари, яку наче хтось тільки вистромив з-за краєвиду, щоб сонце позолотило й погріло її своїми червоними, як полум'я, проміннями.

— Все одно дощ був би! — кидає холодно Гликерія до Івана, показуючи на небо. І чи від цеї хмари, чи від того, що вона виїхала з лісу, чи від мовчання Івана — Гликерії рівний, довгий степ здається чимсь похмурим і нудним. Якось голо, сіро, одноманітно, а до того ще цей широкий, великий шлях, що йде понад ліском і тягнеться туди, у степ, до самого міста. Покритий весь дрібним, як пудра, м'яким порохом, що здіймається під колесами й за возом, як дим, що сіро вкриває на декільки саженів хліба, цей шлях, з сірим запорошеним бур'яном з боків, здається схожим на старого, змученого, знесиленого життям чоловіка.

Звернувши на шлях, коні починають чогось косо дивитись убік, до ліска. Гликерія поверта туди голову і бачить кроків на ЗО від шляху якусь масу рудих свиток, жовтих брилів, чорних та червоних хусток, босих ніг, якихсь довгих білих палиць, клунків, грабель. Вони то рухаються, то спокійно лежать на землі у холодку під деревами, тінь од яких довгими, незграбними пасмами сягає аж до шляху. Біля рову, що поділяє ліс від поля, горить вогонь, а коло його стоять якісь постаті з голими спинами й, простягши руки над вогнем, щось роблять. Гликерія дивиться на ці голі, широкі, смугляві й білі спини й ніяк не може зрозуміти, що роблять ті люди над вогнем без сорочок. Вона озирається до Івана і бачить, що і той, висунувшись з-за неї й приплющивши очі, теж дивиться і, видко, також не розуміє.

— Хто то? — питає він.

— Полтавці... Заробітчани...

— А що то вони роблять біля вогню?

— Не знаю... Я сама дивлюсь...

Гликерія зупиняє коней і озирається. З лісу виїжджають останні екіпажі і, під'їхавши, теж зупиняються. Починаються розпитування, догадки, міркування. Але Гликерія не видержує й, звертаючись до маси, гукає:

— Ей!.. Чуєте?.. Ей там!..