Читать «Контрасти» онлайн - страница 16

— Ліко!.. Я живу! — важко дихає Іван. — Ах, як я зараз живу!.. Могуче, дуже... Тепер би я на ввесь світ пішов сам-один!.. Битись, боротись, мучитись... Ліко!

Гликерії ще більша, ще солодша вага налягає на всю істоту, і зовсім не хочеться ні битись, ні страждати.

— А я ні... — прихиляється вона рукою до його плеча. — От так сиділа б, слухала бурю і... може б, плакала..

Щасливо тільки плакала!.. Хай собі там буря, а у мене так тихо, так мирно... Справжній контраст!.. І з тобою... Вмить її згадується «вередування», і сором гостро коле в серце.

— Ваню! — з усиллям каже вона.

— Я.

— Хочу прохати в тебе вибачення...

— О, прошу, — жартівливо говорить він.

— Ні, Ваню, не смійся... Я знаю, що я образила всіх... і тебе... Я знаю. Але мені було тяжко. Мені здавалось, що ти не вважаєш на мене, що мене ніхто не любить, що сміються з мене. Ця Катя... Потім, потім я думала, що ти сватаєш мене... так... Ні, не треба... Я дурна, скажена... Прости, Ваню... Я більше не буду... така... Прощаєш?

Замість одповіді він знов хапа її в обійми і між поцілунками говорить:

— Прощаю... Прощаю... Люблю... Чуєш?

— Любиш? — встигає вона спитати. — За що?

— За те, що ти... жива, що ти не вимуштрована істота, а людина... За силу твою, за все!.. Правда, дика трохи, але, знаєш, я тобі скажу...

І він говорить їй. Буря потроху меншає. На мосту стихає, вітер втомився й не крутить деревом, тільки дощ ще з більшим шумом пада на ліс. Іван теж помалу заспокоюється і, поклавши голову Гликерії собі на плече, м'яко проводить їй теплою рукою по щоці. А їй і неприємно від цього, бо знає, що він повинен своїми чуткими, ніжними пальцями почувати її рідке ряботиння, і якось душно, й солодко, й досадно чогось. Вона притуляє його голову до себе й, закривши очі, почина палко цілувати. Скільки проходить часу так, вона не знає.

— Годі, кицю, годі вже!.. Пора вилізати... Дощу вже немає... — чує вона Іванів голос і наче прокидається. Знявши з його шиї руку, вона глибоко, з дрижанням зітхає й проводить рукою по лиці. А воно таке гаряче, ніби вона не проти вітру сиділа, а проти якого полум'я.

Дощу вже справді немає, і в лісі видніше трохи. Десь за дубами чути знову сміх, балачки, перегукування.

— Іван Васильович! — чується Катин голос. — Де ви? Го-го!.. Додому!

— Холодно, Ліко, надінь моє пальто, — говорить Іван, сидячи біля неї. — Вогко, застудишся...

— Ні... — в'яло бовкає вона й бере в руки віжки. Вона зовсім не почуває ні холоду, ні вогкості, — їй душно, чогось тяжко, чогось сумно, хочеться плакать.

Знов рушають, тільки попереду їде Семен, який показує всім дорогу. Берестки знов чіпляються за одіж, за бричку і наче плачуть, прощаючись з гостями й обсипаючи їх краплями дощу. Повітря легке, свіже, бадьоре.

— А тих вже немає... — ліниво промовляє Гликерія, виїжджаючи на шлях і дивлячись на те місце, де стояли робітники. Там тихо. І тихо скрізь навкруги. Сірий шлях зробивсь чорним і виразно темніє довгою смугою серед хлібів, що здаються тепер сірими. Небо наче поширшало, піднялося далі вгору і сміється своїми зорями.