Читать «Коні не винні» онлайн - страница 5
Михайло Михайлович Коцюбинський
- Прийшли до пана погомонiти за землю.
- Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума. Тодi Iван помiг:
- За панську, прошу ласкавого пана…
- Що тепер, значить, такi часи настали… - додав Марко…
- Та й пан самi нам казали… - не втерпiв Панас. А Бондаришин вже закiнчив:
- От громада i присудила… Будемо одбирати землю од пана…
- Що?
Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
- Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…
- Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, - одвiв дiда рукою рудий Панас.
Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда - покидали свої мiсця i встали за плечима хазяїна дому.
Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали тарiлки.
А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
- Борони боже… лишимо й пановi трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…
- Ах, ах! - зробилось млосно Софiї Петрiвнi, i поки Лiда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
- Вот негодяи!..
- Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому пану, - кланявся Бондаришин.
- Аякже… Грiх що казати… всi люди пана "татком" взивають… - гудiли за ним.
- Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од своїх слiв… Коли так присудила громада…
В його голосi чувся вже лiд.
- Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смiєте ви!.. - хвилювалась Софiя Петрiвна.
Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому лобi.
- Так отак, пане… за два днi маємо свято, тодi громада й подiлить землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де їм лишить на грядки… чи коло дому, чи в полi.
- Звiсно, що коло дому… ловкий погнiй… i наручно буде… - вирвався з радою рудий Панас.
- За два днi вже пан самi обмiркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi… Вони нас нiколи не забували…
- Авжеж… чи порошку там, чи мазi якої… звiсно, нашi пани… Оставайтесь здоровi…
I поки виходили люди, усi стояли немов закляклi, тiльки Аркадiй Петрович теребив в руцi серветку.
Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:
- Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смiєш оддавати землi. Ти маєш дiти!..
- Это нельзя оставить! Тут нужны меры… - гарячився Антоша i так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.
Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию i розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
- Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. - Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу…
Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i метушнi, що знялись по тiм, Жан пробасив раптом: