Читать «Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 96
Ростислав Федосійович Самбук
Портрет був прикріплений до стіни звичайними канцелярськими кнопками — ніби аркуш креслення до дошки. А біля нього такими ж кнопками Настя пришпилила дешевенькі картинки духовного змісту, увінчавши все те кольоровою базарною мазаниною, на якій були зображені сусальні закохані і голуб, що солодко дивився на них одним оком.
Ель Греко і базарний ширвжиток…
— Звідки у вас ця картина? — запитав Козюренко Настю.
Жінка запитливо зиркнула на отця Юліана. Той сидів у кутку на табуреті — байдужий і безвільний, втупившись у підлогу.
— Єгомосць казали, — мовила нерішуче, — що цей святий образ принесе щастя моїй хаті… — Перехрестилася і знов зиркнула на каноніка.
— Коли він дав вам картину?
— Того самого вечора, коли ви приходили.
— І звелів, щоб не поверталися з Підгайців, поки він не покличе? — уточнив Козюренко.
— Так є… — мовила жінка, наче завинила в чомусь. — Я казала, як вони там без догляду, та вони нагримали на мене…
— Ви підтверджуєте це? — обернувся Козюренко до каноніка.
Той нарешті звів очі.
— Так, підтверджую… — відповів стомлено.
… Вони їхали назад, і Козюренко тримав на колінах полотно Ель Греко. Думав: як швидко все скінчилось. Нараз згадав, що не все, і запитав каноніка:
— На котру годину призначено у вас зустріч із Вороновим?
— Яким Вороновим? — стрепенувся той.
— Е-е, святий отче, — мовив Козюренко весело, — пізно відмагатися. Слідчим органам вже все відомо… Я нічого не маю права обіцяти, та все ж у вас є останній шанс…
Отець Юліан похилив голову.
— Най буде хоч останній шанс, — важко зітхнув.
— Де у вас призначено зустріч із Вороновим?
— Ще не знаю. Він має прилетіти вечірнім літаком і подзвонити.
— Ви його запросите до себе додому, — наказав Козюренко. — Відчините й проведете до кімнати. Ми будемо в сусідній. Покажете картину й одержите гроші. До речі, на чому ви зійшлися?
— Сорок тисяч.
— Продешевили.
— Але ж десять тисяч валютою… — якось сором'язливо уточнив отець Юліан.
— Усе одно. Воронов міг би дати вдвічі більше.
— Невже? — розпачливо прохопилося в каноніка, немов він уже тримав у руках гроші і їх нахабно вирвали в нього.
Владов зареготав — такою анекдотичною видалася йому ситуація.
— А скільки вам платив Прусь, за те, що під час війни ви переховували все, що він награбував? — зненацька запитав Козюренко.
— Не платня — сльози… — поскаржився отець Юліан та й осікся: звідки цей слідчий знає, що Прусь привіз до нього трофеї?
Якої серйозної помилки допустився тоді отець Юліан. Вони з Прусем поділили все навпіл: кілька відрізів сукна, білизну, купу німецького обмундирування, золоті обручки й годинники… Прусь кинув до своєї скрині, яку тимчасово залишив у отця Юліана, кілька картин, сказавши, що виміняв їх на базарі за дві буханки хліба. Отець Юліан подумав, що то якісь дешевенькі копії, і навіть не глянув на них… Хіба він знав, що Прусь потягнув з німецької машини ящик із справжніми шедеврами мистецтва? Власне напівписьменного Василя Пруся більше цікавили інші трофеї, і на картини він поласився тільки тому, що командир партизанського загону, розповідаючи бійцям про значення операції, особливо наголосив на цінності полотен, що їх вивозили фашисти. Та все ж отцю Юліанові, який кохався в живопису і збирав картини, вирішив не казати, де добув їх справді.