Читать «Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 6

Зранку Балабан любив поніжитись у ліжку: по-перше, уникав зайвих розмов з матір'ю, яка чомусь вважала, що йому неодмінно треба самому заробляти на хліб; по-друге, надолужував недоспане в колонії з її ранніми підйомами й суворим режимом. Але сьогодні, почувши, що мати вже клопочеться біля печі, позіхнув і виліз із-під теплої ковдри. У сінях випив кухоль холодної води, протер заспані очі і зайшов до кухні.

Мати зиркнула запитливо. Балабан пошкрябав неголене підборіддя.

— Ти, мамо, того… — почав не дуже впевнено.

— Грошей не дам — нема! — обірвала його мати. — Йди працювати. Он і в нас робітники потрібні.

— Сотня на місяць, — зневажливо скривився Балабан, — цілий день горба гнути! Нема дурних.

«І все ж хоч про людське око треба кудись влаштуватися, — подумав, — бо міліція не дасть спокою. Протягнути два-три місяці і звільнитися. Потім півроку можна шукати роботу».

— Я щось погано себе почуваю, — мовив матері. — Важка робота не для мене.

Мати зміряла сина зневажливим поглядом, і той зрозумів, що зараз, поступово розпалюючись, почне шпетити його, і все закінчиться звичайним скандалом. Іншого разу навіть підкинув би жару у вогонь. Та сьогодні не хотів сперечатися. Заговорив запобігливо й улесливо:

— Ти, мамо, скажеш, якщо запитають, звичайно… Ну, що я хворий і другий день уже лежу… Усікла?

— Тьху! — плюнула спересердя мати. — Ти по-людськи можеш розмовляти?

— Ну, того… — Льоха почухав пальцями босої ноги під коліном другої. — Я з одним типом посварився, і міліція може розпитувати… То скажеш, що я хворий, вчора з дому нікуди не виходив…

Мати сплеснула руками й заплакала.

— І коли вже ти розуму наберешся? Знову за своє?.. Мало тебе життя вчило?

Вона сердито висипала з каструлі картоплю в корито. Тицьнула синові в руку м'яло.

— Нагодуєш кабана! — звеліла.

І Балабан покірно почав товкти картоплю.

Та тільки-но мати вийшла з двору, він з відразою штовхнув ногою корито і дістав цигарки. Випустивши кілька акуратних кілець диму, підвівся й рушив до сарая, де під дровами лежав пістолет. Йому так кортіло поглянути на нього, однак примусив себе зупинитися. Висипав картоплю кабанові, з цікавістю спостерігаючи, як той жадібно їсть, і вийшов у садок.

Став за крислатою яблунею так, щоб бачити сусідське подвір'я. Дочекався, коли на ґанку з'явилася баба Соня, підійшов до невисокого паркана, що розділяв садиби.

— Гарні у вас полуниці! — почав голосно: баба Соня недочувала та й бачила вже погано, хоч удавала, що все гаразд, і сердилася, коли хтось співчував їй.

Баба не почула, проте закивала згідливо головою. Відповіла про всяк випадок байдуже:

— Здоровий будь, Льошко. Як твоє життя?

— Гарні у вас полуниці, — повторив Балабан голосніше, мало не крикнув. — Я вчора ввечері дивився, як ви поливали грядки, і думав: що ви з таким урожаєм робитимете? Грошей мішок наторгуєте!