Читать «Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 45

Йому так кортіло послати під три чорти свою посаду в музеї і насолоджуватись життям бездумним і легким. Адже давно міг це собі дозволити. Та про людське око йому, певно, доведеться працювати ще довгі роки. Нетерпляче ждав відпустки. Отоді, він уже надолужить згаяне — потішиться на Чорноморському курорті…

Екскурсанти зупинилися біля картини відомого художника. Іваницький розповідав щось казенно-холодне.

Полковник потихеньку протиснувся ближче до нього, став у першому ряду слухачів. Нарешті йому здалося глянути в очі екскурсовода, але той швидко відвів погляд; і все ж оте секундне схрещення поглядів вивело Іваницького з рівноваги — подивився на полковника пильніше.

Тепер Козюренко не зводив з екскурсовода очей. Іваницький помітив це і занепокоївся, намагався не дивитись на полковника, та мимоволі зиркав крадькома.

Зрештою, чи ця непомітна для інших гра стривожила Іваницького, чи між ним і відвідувачем з настирливим поглядом установився якийсь контакт, чи просто він пересилив себе, але звертався тільки до Козюренка.

Вони стояли біля портрета старого сивобородого чоловіка з важкими, помертвілими очима. Іваницький, розповідаючи про майстерність художника, запитав:

— Ну, що ви можете сказати про цю людину, життя якої вже закінчується? Ось ви, товаришу? — зловтішно глянув на Козюренка. Хотів відплатити незнайомцеві за нахабні погляди, поставити його на місце.

На секунду-дві запала мовчанка. Екскурсанти з цікавістю втупилися в Козюренка. А той, не чекаючи такого випаду, трохи розгубився. Та певно, полковник підсвідомо був готовий до будь-якого запитання. Відповів неквапливо:

— Я бачу в його очах страх перед смертю. Життя цієї людини було важке й гріховне, і тепер вона не те що кається і жалкує про вчинене, а боїться. відплати. Цей чоловік уже мертвий, бо страх убив в ньому людину…

— Суб’єктивне тлумачення, вельми суб'єктивне, — спробував посміхнутися Іваницький. — Але в основному ви правильно зрозуміли художника…

Екскурсовод розповідав далі, а полковник думав, що, певне, він помилився, бо, крім байдужості, нічого не побачив в очах Іваницького…

Козюренко непомітно відстав од групи і зайшов до директора музею. Він попросив пригадати всі обставини, пов’язані з відвідинами американських туристів квартири професора Стаха, пояснивши, що це має важливе значення для розслідування вбивства.

— Сподіваюсь, — директор підняв на чоло опуклі окуляри, дивився доброзичливо-сумирним поглядом короткозорої людини, — ви не підозрюєте в цьому злочині наших мистецтвознавців? Бо там, я чув, було застосовано зброю, а зброя і мистецтво несумісні.

— Ми нікого не підозрюємо, — перебив його полковник сухо, — а з'ясовуємо факти, і жодна дрібниця не повинна пройти повз нашу увагу.

Директор зсунув окуляри, дивився тепер з-під опуклих скелець по-пташиному пронизливо. Пояснив, що серед американців був один досить відомий колекціонер. Він, безперечно, не міг не чути про зібрання професора Стаха, і тому його прохання про можливість ознайомлення з цією колекцією не викликало ні в кого заперечення, навпаки, адміністрація музею поставилася до нього з розумінням, зв’язалася з професором, і той дозволив оглянути своє зібрання ікон. До речі, про все це він, директор, уже розповідав працівникові міліції, і йому дивно, що полковник знову порушив це питання.