Читать «Клавка» онлайн - страница 3
Марина Гримич
Не встигла Клавка театрально підняти руки над машинкою, подібно до піаніста, чиї пальці, як яструби, завмирають над клавішами за мить до початку гри, як за стіною почувся дитячий вереск, більше схожий на загрозливе ревіння «Мессершміта». Це прокинувся синок письменника Глухенького.
— Готовність номер один! — пожартувала Прохорова, щоправда, якось «в’ялувато».
Клавка любила це слово, що вважалося у вузьких письменницьких колах «сосюринським»: воно, звичайно, не входило до офіційних словників, проте точно відображало суть критика, який не раз надиктовував їй рецензії, в тому числі і ту сумнозвісну кляузу на Сосюру. Власне, тоді Володимир Миколайович і написав свою знамениту епіграму на того писаку, яка тепер ходила в письменницьких колах як фольклор:
Клавка стрепенулася від спогадів: Єлизавета Петрівна зайшлася сміхом-кашлем:
— Засікаємо час: десять, дев’ять, вісім, сім, шість…
Рівно на числі «нуль» двері до кімнати письменниці розчахнулися навстіж, грюкнули мідною ручкою об стінку, збили черговий шматочок штукатурки, і на порозі з’явився трирічний малюк із ранковим рум’янцем на щічках після солодкого сну і «наспаним» рубчиком від подушки.
— Сдохні, фашистскій гад! — верескнув він і націлив на Єлизавету Петрівну батькову дерев’яну милицю, уявляючи собі, очевидно, що тримає в руках ППШ. — Та-та-та-та! — застрочив він, однак не втримав заважку для нього «зброю», і та гупнула об підлогу.
Єлизавета Петрівна дуже правдоподібно відкинула голову назад і трохи вбік, смішно висолопивши язика, неначе поцілена автоматною чергою.
У цю хвилину в кімнату вбігла розпатлана жінка. На красивому й молодому, але втомленому обличчі також закарбувалися сліди безсонної ночі.
— Ой, вибачте, будь ласка, Єлизавето Петрівно, ради бога вибачте!
І до сина:
— Скільки разів я тобі казала: не можна стріляти в людей, тим більше в Єлизавету Петрівну!
— Ой, вибач, бубласка! — від усього серця вибачився хлопчик і знехотя поволочив ноги до виходу з кімнати, куди його тягнула за руку Олечка, дружина поета-фронтовика Івана Порфировича Глухенького.
На порозі хлопчик встиг спитати у Єлизавети Петрівни:
— А ти мені вілшик написала?
— Аякже! — кивнула та. — Написала. Але я тобі не зможу його прочитати.
— А чому? — з непідробним жалем у голосі спитав той.
— Ти ж мене щойно вбив!
У мозку хлопчика запрацювали логічні причинно-наслідкові зв’язки. Це було написано на його обличчі.
— Ні, я тебе не вбив! — нарешті невпевнено сказав він.
— Як це не вбив? У мене є свідки! — Єлизавета Петрівна обвела рукою присутніх.
Хлопчик продовжував аналізувати ситуацію і нарешті цілком щиро вимовив:
— Вибач, бубласка, я більше так не буду!
— Дивись мені! Ну гаразд, приходь до мене сьогодні на вечірні читання!
— Плийду, — зрадів хлопчик, і мамина рука витягла його до коридору. За вже зачиненими дверима він похвалився мамі новиною, неначе та сама її не чула:
