Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 20

Ми ступили на поріг кухні. Спиною до нас стояла білява дівчина у барвінковій сукні, з короткою стрижкою. Я зрозумів, що це Марина Жалинська. Її тітка — висока, худа жінка, підперезана клейонковим фартухом у червоних папугах, і пов'язана білою косинкою, тримала в руках сковороду, на якій смажилися кружальця кабачка. Вона глянула на нас невидющими очима й повернулася до дівчини, ніяк не реагуючи на нашу появу.

— Чого ти мовчиш? Ось як ти готуєшся до екзаменів! А завтра ж здавати… Гасаєш цілими днями на тому ролику. І в кого ти вдалася? Що ти з себе зробила? Якесь опудало… — І раптом звернулася до нас, закликаючи у свідки: — Ви гляньте на неї! Була дівчина як дівчина, а тепер… — і підбила рукою Маринине волосся на потилиці. — Стріха, їй-бо, стріха.

Жалинська озирнулася й здивовано звела русяві брови над сірими великими очима. Жінка й собі з цікавістю зміряла нас стурбованим поглядом.

— А ви хто такі? — запитала. — Не її ухажори?

— Ми з міліції, з карного розшуку. Це лейтенант Пазов, а я капітан Загайгора.

— З… з… — І Марина знеможено сіла на стілець.

— З міліції? — вражено перепитала тітка. — З розшуку? А це чого? Кого шукаєте?

— Вам сказала Марина, де її коса? — я не дав їй опам'ятатися.

— Обрізала. Хоч би принесла. Я свою й досі бережу, — ображено зазначила. — Кинула, видать, на пляжі.

Марина злякано дивилася на нас.

— Ні, Євдокіє Тарасівно, не на пляжі.

— Боже! — сплеснула в долоні Веренько. — Що ти накоїла? Вже міліція… — Витерла кінчиком косинки очі й забідкалася коло нас. — Ви сідайте, сідайте…

— Ну, Марино, давай розповідай, куди і з ким ти сьогодні їздила? — спитав я.

— На пляж, на пляж… — встряла тітка.

— На пляж, — повторила Жалинська.

— Облиш, — я суворо перебив її. — Ми тут не для того, щоб слухати твої байки. Справа надто серйозна.

У тітки витяглось лице, і вона знесилено опустилася на стілець. У Марини почервоніли вуха, потім обличчя вкрила блідість, повні губи дівчини нервово засіпались…

— Господи… — благально мовила Веренько. — Дитино, признайся… А я ж думала… на пляжі… готується…

— Я… я все… — Жалипська доторкнулася до кінців свого волосся на шиї і відсмикнула руку, наче від вогню.

Ось її розповідь, що зримо уявилася мені з розпитування і поквапливих відповідей дівчини.

Познайомилася з ними за тиждень до першого екзамену.

Поснідала, прибрала в хаті, взяла рушника, підручники, з десяток яблук і пішла на пляж. Зранку людей було небагато, і я вибрала собі місце неподалік від засмаглої трійці — дівчини й двох хлопців, що лежали на піску, вткнувшись у книги.

Такі сусіди мене влаштовували, бо теж, мабуть, готувались до екзаменів. Вони не звернули на мене уваги, хіба що худорлявий хлопець в окулярах зиркнув кілька разів, і то вже тоді, коли я скинула халату трохи соромлячись свого білого тіла.

Дуже хотілося скупатись, і я побігла до лиману, з розгону шубовснула у воду. Трохи поплавала, вибралася на берег свіжа й збадьорена. Коли йшла до своїх речей, на мене глянув хлопець в окулярах і щось сказав, бо його товариші попідводили голови й дивилися на мене.