Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 2
Віктор Тимчук
Останнім увійшов молодший лейтенант Пазов Яків, невисокий і бистрий у рухах, недавній випускник спеціальної середньої школи МВС. Пошукав очима вільного місця й опустився на стілець біля дверей.
— Чого, Якове, так далеко? — насмішкувато запитав його Ольховий. — Сідай перед мої світлі очі. Та її, здається, ти не провинився, щоб ховатись. Га?
Всі заусміхалися.
— Та ніби… — невпевнено відповів Пазов і сів у крісло за приставним столиком.
В кабінеті стало тихо: офіцери знали, що зараз підполковник розпочне нараду.
— Увага, товариші, — голосно звернувся Ольховий. — Бігцем, як завжди щопонеділка, підведемо підсумки нашої роботи за минулий тиждень. Спочатку хочу поздоровити капітана Загайгору із завершенням розшуку злодіїв з трикотажної фабрики. Молодчина, Арсене Федоровичу! Так тримати! Ну-ну, не треба соромитись…
Підполковник увімкнув настільний вентилятор, спрямував його на присутніх. До мене долинула хвиля прохолодного повітря. Ольховий стисло аналізував роботу кожного відділення за тиждень. І я вкотре переконувався, що він глибоко розбирався у різнобічній діяльності всіх підрозділів. Особливо його дратувало повільне виконання дорученої справи чи наказу, бо за усім тим стоять люди, яким потрібна наша допомога.
До кабінету ввійшов черговий з аркушем паперу й мовчки поклав його перед підполковником. Виходячи, зиркнув на Скорича, той торкнув моє коліно своїм.
— Їй-бо щось трапилось, — пошепки сказав. — І по нашій лінії.
Ольховий подивився на мене, примружився.
— Товариші! — звернувся підполковник до присутніх. — На міжміському автовокзалі сталося вбивство. Капітану Загайгорі негайно на місце події! Візьміть «газик» сержанта Бунчука. Оперативна група скоро приїде.
Я зиркнув на годинник — 8.30.
Збіг сходами на подвір'я, сів у «газик». За хвилину вже мчали вулицями міста.
— І як можна вбити людину на автовокзалі? — заговорив водій Бунчук. Він уже знав про подію. — Ще й вдень. Адже там завжди повно людей. І за що вбили? Хто? Кого? — знизав плечима, косуючи на мене карим оком, спритно обганяючи машини.
Він поставив запитання, які завжди виникали в мене, коли їхав до місця події. Дати на них вичерпну відповідь — означало б ловити злочинців не покидаючи кабінету.
Подумав: а часом те вбивство не пов'язане з недавньою крадіжкою пряжі на трикотажній фабриці? Тільки думка майнула, і я її відкинув, бо впевнений, що справу завершив.
— Товаришу капітан, а коли це невикриті злодії з фабрики замітають сліди? — не вгавав Микола. — Га, злодії?
Я посміхнувся. Він наче підслухав мої міркування. Молодець, почав глибше цікавитись моєю роботою.
— Давай, Миколо, на червоне світло, — дозволив йому, бо чим швидше з'явишся на місці події, тим більше залишиться нам слідів. — Чому ти не поступаєш в училище?
— Приглядаюсь… — різко кинув «газик» ліворуч, обходячи самоскид. — Взагалі, робота у вас цікава, тільки багато списуєте паперу.