Читать «Знайти і затримати» онлайн - страница 16

Поміж деревами замигтів наш «газик», я склав долоні рупором і гукнув:

— Бунчук! Бунчук!..

«Газик» спинився, з нього вискочив сержант, виймаючи пістолет із кобури. Я мимоволі посміхнувся і помахав рукою, підійшов до водія. Микола сховав зброю.

— Зв'яжися з опергрупою. Біля джерела є сліди. Хай зроблять зліпки. Нам ніяких повідомлень?

— Майор Скорич цікавився.

— Почекаєш нас на шляху.

На галявині Пазова й Кузьменка із Букетом не було. Я зупинився біля землянки. На пій, зверху, лежали свіжі гладіолуси й айстри. Хто їх поклав? Злочинці не вшановують пам'ять загиблих. У щілині, колишньому вході до землянки, помітив якусь жовту довгу річ. Встромив руку, намацав — м'яке і… Коса! Білява коса, з лікоть завдовжки. Звідкіля ж вона тут?! Чия? Ну й заковика.

Позаду загарчав Букет.

— Арсене! — покликав Кузьменко. — Ходи сюди!

Озирнувся. Між зеленим листям сірів кашкет Олекси й виднілася русява голова Пазова. Що трапилося?.. Букет тримав у зубах поношену сандалету й метиляв нею, намагаючись роздерти.

— Невже того, що поранив Загату?

— Хто зна. Може, приміряв, — сказав Яків. — А це що в тебе?

— Коса, знайшов у землянці.

Мотоцикли і залишене взуття, коса… Я нічого не розумів, хоч Олекса багатозначно поглядав на мене. Здогадувався, про що він думав: мовляв, узув убивця чиїсь черевики, щоб збити нас з пантелику. Вірно, коли б не мотоцикли. Невже тут був хтось раніше? А відтята коса? Ліс — не перукарня.

Бунчук поїхав до дороги, а ми втрьох прочісували ліс навколо галявини. Неподалік з трави витикався поруділий пеньок. Коли підійшов ближче — мало не скрикнув… Коричнева господарська сумка з обмотаними ізоляційною смужкою ручками! Грошей, звичайно, у ній не було. Так, убивця позбувся особливої прикмети. Сандалета і сумка… Не було впевненості, що грабіжники не поміняли на собі й одягу. На поляні ми більше нічого не знайшли.

Під'їхали експерти. Яків віддав їм наші знахідки, й ми подалися лісом до дороги. Роздивлялися навсібіч. Букет принюхувався до землі, але ні сліду, ні речей… Грабіжники наче випарувалися. Неймовірно. Я тішив себе надією, що при в'їзді у місто пост ДАІ звернув увагу на двох мотоциклістів і їх пасажирів. Коли ні, — обривалися всі ниточки. Залишався тільки власник будинку.

Зненацька Букет загарчав і шарпнувся убік, припав носом до землі й потяг за собою Кузьменка.

— Слід! Слід! — зраділо загукав Олекса.

Ми з Яковом кинулись за ним. Пес мчав до дороги. Долинув шум машин, і поміж деревами засіріла смуга асфальту. Букет стрибнув у кювет і став. Шерсть на його загривку настовбурчилась. У траві лежали дві пари туфель — старих, давно не ваксованих. Одна пара — жіночі на низькому підборі.

— Он воно що! — Яків аж посміхнувся. — Перевзулися.

Далі Букет сліду не брав. Я поклав туфлі в целофанову торбинку. Таки обдурили нас грабіжники. Мабуть, сіли на попутну машину. Проте дивно, що одні туфлі жіночі.

На узбіччі, десь за кілометр од нас, уже стояв наш «газик». По той бік дороги — ріденька лісосмуга, крізь яку жовтіло стернею поле, всіяне копичками соломи.