Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 9

— Хіба вони таки й медицину нищитимуть? Кость Григорович подивився на неї суворо:

— А ви вже забули, що вони в себе робили? Навіть Гейне, поета, палили на майдані!

Проте медичні журнали довелось все-таки поки що не пакувати. Надія Григорівна, не встаючи з постелі, наполягала на тому, щоб обов'язково заховати роман Чернишевського "Что делать?", від початку до кінця переписаний від руки. Ще до революції, коли ця книга була під забороною, Надія Григорівна, тоді шістнадцятилітня вчителька земської школи, переписала роман із старшими сестрами та подругами. Одна з частин повністю була переписана рукою Варвари Григорівни, яка тепер без окулярів уже не могла розібрати свій власний почерк. Відтоді минуло багато часу. Ляля вже придбала друковане видання всіх Творів Чернишевського, а рукописний примірник дбайливо зберігався, як дорога пам'ятка маминого дівочого захоплення. Тепер і "Что делать?" лягло в ящик, оббитий це-ратою.

Тьотя Варя пересипала нафталіном Лялину червону беретку і теж сунула в ящик. Зачувши запах нафталіну, Ляля роздратувалась:

— Немов навіки!

Тьотя образилась, уся якось зігнулась, і сльози виступили на її старечих очах. Дівчина мусила просити пробачення. Сьогодні всі були якісь особливо вразливі і ображалися на кожному кроці.

Останньою зверху поклали Лялину піонерську краватку з зажимом. Більше нічого вже не вміщалося. Проте треба було ще вкладати і вкладати. Твори Лесі Українки, Лялині університетські конспекти, тиснену золотом грамоту Костю Григоровичу від Нарком-здоров'я України... До чого не бралися — все небезпечно було залишати на видноті, з усім хотілося приховатись. Надія Григорівна просила приткнути десь у ящику навіть коробочку з Лялнннми молочними зубами. Якби можна було, вони б навіть піаніно, весь будинок втиснули б у цей дерев'яний загермети-зований цератою ящик.

Взялися тягти його через поріг з кімнати. Ящик не піддавався. Ляля вхопилася попереду, батько пхав цей контейнер ззаду. Тьотя Варя тримала двері. Надія Григорівна, дивлячись на їхню роботу, ледве стримувала ридання.

Виволокли ящик через поріг — і в кімнаті наче не лишилося нічого. Наче вивітрило з неї людський дух. Надія Григорівна лежала, як у пустці. Те, що жило тут роками, чим вони всі дихали, відсунулося тепер за поріг, і шафа, спорожнівши, та стіни, оголившись, одразу перетворилися в холодний закостенілий непотріб.

Ящик закопали в саду під яблунею, в тому окопі, де тьотя Варя найчастіше пересиджувала перші німецькі бомбардування. Пригорнули землю, зарівняли грабельками, вкрили картоплинням.