Читать «Земля гуде — Олесь Гончар» онлайн - страница 3

— Ти куди, Лялю? — прошепотіла тьотя Варя з кутка.

Біле зникло і знову з'явилося в дверях.

— Лялю! — тихо зойкнула Надія Григорівна.— Дитино!

В темряві всі побачили, як блиснула в дівочій руці сокира.

Кость Григорович, відсторонивши дочку, підступився до вікна і неприродно голосно, дещо навіть погрозливо запитав:

— Хто там?

— Костянтине Григоровичу, це я,— голос був жіночий, вкрадливо-благальний.— Це я, Марія Власівна... Прошу, вийдіть на часинку.

Тьотя Варя полегшено зітхнула.

— Доню, іди до мене,— кволо покликала Надія Григорівна, заздалегідь простягаючи руки в пітьму, щоб пригорнути Лялю.

Лікар гримів у сінях засувами. Засуви були незвичайні, недавні — раніше обмежувалися однією благенькою защіпкою.

— Що вас носить, Власівно, у цю пекельну ніч? — гомонів лікар, виходячи на веранду.

— Діла, Костянтине Григоровичу...

— А як застрелять? Візьмуть і застрелять. їм недовго.

— Я городами та садками,— шепотіла Марія Влаєівна майже радісно, хоч лікар не бачив ніяких причин радіти в такий час.— їхні патрулі тільки на головних вулицях. В гущавину бояться!

Костю Григоровичу здалося, що Власівна навіть лукаво хихикнула в темноті. "Ну й баби",— подумав лікар не без вдоволення.

— Що ж там у вас за діла? — запитав він.

— Виручайте, вся надія на вас,— продовжувала цокотіти Власівна.— Знаю, що не відмовите...

Не звикати старому полтавському лікареві до цієї нічної шарпанини. Чи в осінню негоду, чи в найлютішу зимову хурделицю — завжди до нього могли постукати. Мовчки одягався, щоб рушити, куди скажуть: чи до когось у самій Полтаві, чи в якесь із приміських сіл. До цього він давно звик сам, звикла сім'я, і ніхто вже не уявляв собі, щоб Кость Григорович міг раптом відмовитись і не піти рятувати знайому чи зовсім сторонню людину. І якби коли-небудь сталося так, щоб лікар відмовився, то ні він сам, ні будь-хто з членів сім'ї не знайшов би такому вчинку пояснення чи виправдання. Але цієї ночі, коли все місто не спить, як перед стратою, коли ще, вибухаючи, горять склади на Південному вокзалі, освітлюючи половину міста, і гуде, гуркоче фронт десь зовсім недалеко...

— Куди? До кого?

— До нас, Костянтине Григоровичу...

Власівна припала лікареві до самого вуха і палко щось зашепотіла. Убийвовк слухав, потираючи бороду.

— Зачекайте,— буркнув він, вислухавши, і почовгав черевиками до кімнати.

— Що там, татку? — перша не втрималася Ляля.

— Пологи.

— У Власівни? — з величезним подивом запитала тьотя Варя.

— А хоча б,— глухо пожартував Кость Григорович, одягаючи дорожній плащ, немов збирався далеко.

— Татку,— встала на канапі Ляля.— Я з тобою.

— Нащо?

— Я тільки проведу тебе, а там почекаю надворі! Удвох — не страшно.

— А самому мені страшно? — несподівано розсердився Кость Григорович.— Мені й самому не страшно!.. Замкніться на всі засуви!

Ляля, накинувши халат, вийшла вслід за батьком, щоб замкнутися.

— Чого ти не хочеш взяти мене з собою, татку?

— Защіпайся та йди в хату, бо застудишся.

— Хай застуджусь.

Батько сердито заскрипів униз по дерев'яних східцях ґанку. Ляля, закладаючи важкий гак, чула як батько і Власівна загомоніли, прямуючи до воріт.