Читать «Заручини» онлайн - страница 4

Ганенко подивився на його гострим поглядом, якось нервово провів рукою по лиці й нахнюпився. Маленькі, хворі його очі дивились сумно та понуро.

— Ну, скажи, що ж тут неможливого? — скрикнув Семенюк, і голос його затремтів радісними нотками. — Що тут поганого?.. Я ж не говорю, що ми будем жити, як у раю, тихо там, любо й таке інше... Ну, будуть сварки, незадоволення, нехай навіть ми будемо більше сваритися, але ж і то для мене щастя, що я буду сваритися з своїм, що буду хоч до когось говорити в хаті... Ну, та це вже занадто, цього, може, й не буде, але я не зазіхаю на багато... Та тільки те подумати, що я рік-два поживу з нею повним життям, що цілий рік буду тремтіти від щастя фізичного й морального... Це одно може закрасити все останнє життя... А працювати, думаєш, я не буду? Та я тепер від однієї тільки думки про це почуваю таку силу, яка буває тільки у скажених!

— Та... щасливих! — тихо додав Ганенко, дивлячись у вікно.

— Правда? — підхопив Семенюк і радісно, щасливо засміявся. Лице його ще більше вкрив рум'янець, великі сині очі ще більше заблищали, а щасливий сміх мов прохав вибачення за своє щастя, мов соромився за його. — А вона не буде працювати? Вона? Ех, Іване! Якби ти знав її, їй-богу, закохався б в один мент!

Івана ніби що вкололо. Він раптом повернув голову й сухо промовив:

— Прошу мене не тулити до всяких кохань і... дурниць усяких...

— Бо не знаєш їх, а якби...

— І знати не хочу! — злісно скрикнув він, схоплюючись і починаючи ходити по хаті. — Ха-ха-ха-ха! «Не знаєш»! Нема чого й знати! І не треба знати! Не треба!

— Н-ну, це вже ти... — засміявся Семенюк так, ніби йому сказали, що не треба ні їсти, ні пити.

Ганенко нічого не сказав і ходив із застиглою на губах злою усмішкою. Семенюк ще трохи повозився біля ґудзика, одкусив нитку і струснув сюртука.

— Мене тільки одно тішить, — почав Ганенко, ходячи й дивлячись собі під ноги. — Жениться який-небудь сеньор, як от ти. Ніжиться, мажеться, аж слина йому котиться... Чисто тобі масляний... фізіономія ідіотична... Аж дивитись гидко. Так би, здається, взяв його та й такої хльости йому задав!..

— Ха-ха-ха! — весело засміявся Семенюк.

— А через рік, дивишся, фізіономія вже витягнулася. «Розчарувався». Ага! Так тобі й треба, дурню!.. Ха-ха-ха! «Я, — каже, — думав, що вона свята... Я ж так любив її, вона ж так любила мене, ми ж так кохалися. А я ж не знав, що вона така»... Ха-ха-ха!..

Він зареготався якимсь злорадним, смаковитим сміхом і ще дрібніше затупав по підлозі.

— Це мені нагадує раз у раз добродія, що йде в крамницю, купує черевики, весело приносить їх додому, а через три дні підніма ґвалт, що вони й тісні, й погані, й такі, й сякі...

— Мені здається, що черевик і жінка мало мають спільного.

— Ну, то тобі здається, бо ти ж ко-ха-єш... Ха-ха-ха!.. А всякий розумний чоловік згодиться, що черевик і жінка — то все одно. І там купуєш, і тут. І там, поки нове та наведений про людське око, для продажі блиск держиться, здається добрим, і тут. Кохання... Любов...