Читать «Заручини» онлайн - страница 26

— Ур-р-ра! — загриміло в їдальні. Микола опам'ятався: в руках і під губами у його була холодна залізна штаба з ліжка.

— Ур-р-ра! Микола сів.

«Що таке? — подивився він на себе, навкруги і на ліжко. І згадав. — Господи! Який сором, який сором! — схопив він себе з одчаєм за голову. — Напився! Напився, як биндюжник, собака!.. Винесли... Сміялись... «Малорос, українець...» Глузування пшютів!.. А вона?.. Вона чиста, свята... Вона не плюне тепер у мою гидку, п'яну пику?»

Він скажено здушив голову й завмер. Щоки йому палали з сорому, в голові гуділо, а на серці була якась безсила, холодна безнадійність і почування чогось страшного.

«Тікати, тікати додому! — вмить схопився він і почав нервово застібати ґудзики, що, мабуть, порозстібали, як виносили. — Тікати, щоб ніхто й не бачив мене!..

Ні! — раптом зупинився він. — Побачать з їдальні й покличуть... Що ж робити? Що ж робити?»

Він з одчаєм подивився навкруги й безсило сів на ліжко. В їдальні чогось трохи стихло, потім декільки голосів вмить заговорило разом, і, нарешті, почувся бас Єремея Афанасьєвича:

— Так разбудить его, что ж там!

У Миколи страшенно завмерло серце.

Хтось тихо щось сказав, голос ніби жіночий.

— Вот пустяки! Разбудить, й баста!

«Мене!» — з жахом пролетіло в Миколиній голові. Він схопився, зашамотався, підбіг чогось до дверей, потім назад і вмить, щось наче згадавши, хутко підбіг до ліжка, ліг і одвернувся до стіни. Серце йому билось невимовне.

Незабаром у залі зачулись чиїсь швидкі ступні, потім у сінях і, нарешті, в Васиній кімнаті.

— Николай Степанович!.. Николай Степанович! — заговорив Фомушка, підбігаючи до ліжка, і раптово затряс його за рукав. — Вставайте!..

«Встану, краще встану! — тим часом думав Микола. — Все одно прибіжать помогачі, почнуть гойдати на руках... Встану!»

— Николай Степанович! Вставайте!..

— М-м-м... — замурчав Микола й підвів трохи голову. — Что такое?.. Я спать хочу...

— Вставайте, Николай Степанович, нельзя, вас все просят на ужин...

— Все? — здивувався Микола і повернувся до його. — Чего ради?

— Так... нужно... — зам'явся Фомушка, якось таємниче всміхаючись.

— Но для чего? — похмуро спитав Микола. — Еще смеяться?

— Что вн! — злякався Фомушка. — Да разве... Господи! Да никто про ато й помьіслу не имел... Да разве я пошел бьі звать вас на такое? Друга?!

— Да для чего я вам?.. Я красньїй, заспаними, пьяньїй.

— Вовсе нет! Напротив!

— Зх, что вьі мне говорите!