Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 4

— Саме так.

— Припустімо, твоє трактування п’єси Чехова “Три сестри” заслуговує на увагу, як одне з можливих. Але на чому базується твій підхід до тієї повісті — як там її?.. — Шатров показав на журнали.

— “Запізнілий цвіт валінурії”.

— Нехай буде так. Зрештою, назва не має значення.

— Звичайно, — вів далі Станіслав, — повної впевненості, що це саме так, як мені здається, я не маю. Але в тексті повісті є стільки недомовок, футурологічних недбалостей, які наштовхують на різні роздуми, що, на мій погляд, за неї треба взятися, проробити всі можливі варіанти отих авторських огріхів.

— Наприклад…

— Візьмемо насамперед заголовок повісті. “Запізнілий цвіт валінурії”… Вже тут є недоречність.

— Цікаво яка?

— Хоч би та, що слова “валінурія” в жодному словнику ви не знайдете.

— То й що ж тут такого? Автори самі вигадали його.

— От, от… Вигадали. Але навіщо? З якою метою?

— Не знаю. Я не читав твору.

— Зате я читав і можу сказати, що під валінурією автори мають на увазі назву водяної рослини, яка відома ботанікам років двісті під назвою валіснерія.

— Зачекай, зачекай… Щось знайоме. — Шатров замовк, потираючи лоба. — Валіснері… Валіснері… Згадав. Це ім’я італійського природодослідника.

— Цілком правильно, Павле Максимовичу. Антоніо Валіснері був відомим падуанським природодослідником і лікарем. На його честь і було названо цілий вид водяних рослин “валіснерії” тому, що він часто експериментував з ними.

— Тож невже автори цієї повісті такі невігласи? Переплутали ім’я.

— Спершу і я так думав, але після деяких міркувань побачив, що це не так. Згоден з вами, що навіть школяр мусить пам’ятати імена великих природодослідників минулого, таких, скажімо, як Свамердам, Марія-Сібілла Маріан, Валіснері, абат Спалланцані, Реомюр, Бюффон, Левенгук… І автори повісті знають ці імена не згірше нас. Не такі вже вони простачки.

— Ти впевнений в цьому?

— Цілком. У підзаголовкові до своєї повісті вони вказують на її жанрову форму: меморабілія…

— Цікаво, цікаво. Перший раз чую про такий жанр.

— Нічого дивного. Навіть не всі маститі літературознавці знають про існування цього літературного жанру. В ліпшому випадку вони вкажуть на твори Ксенофонта, який так визначає жанр своїх розповідей про життя Сократа. Але й тут неузгодженість. Автори повісті вживають слово “меморабілія”, дещо міняючи його зміст. Воно аж надто віддалено суголосне з тим, що розумів під ним Ксенофонт. А ви говорите — простачки, невігласи… Е, ні. Тут щось не те. Так і напрошується висновок, що вони свідомо змішують карти.

— Як завжди, ти заінтригував мене, — озвався Шатров. — Ти це вмієш. Будь ласка, що далі?

Станіслав пройшовся по кімнаті, розчинив вікно, знадвору хлюпнулося свіже повітря, настояне на пахучих віддихах різнотрав’я, почувся щебет лісового птаства. Сів.

— Так ось, — почав неголосно, ніби розмірковував сам із собою. — У першій половині двадцятого сторіччя в Голландії жив літературознавець Андре Иоллес. Разом з вивченням романських літератур він займався також простими літературними формами, такими, як загадка, легенда, сага, казка, міф… 1930 року він опублікував результати своїх досліджень у малодоступних широким колам читачів спеціальних журналах з романської філології. Одну з літературних форм він назвав “меморабіле”, вказавши, що це слово вводиться для позначення специфічного жанру, який був відомим ще стародавнім грекам за назвою “апомнемонеумата”. Перший твір цього жанру належить Ксенофонту, який з пам’яті переказав життя Сократа. Отже, в трактуванні Андре Йоллеса меморабіле — це переказ з пам’яті, але основне, що привертає увагу вченого, є не сам переказ, а ті відхилення від істини, які виникають кожного разу при повторному переказі. А це вже не стільки літературознавча проблема, скільки проблема достовірності історичних даних.