Читать «Запізнілий цвіт валінурії» онлайн - страница 12

Цікаво, хто і коли побудував її тут, на мальовничій галявині приміського лісу? І якою потужною мала бути повінь, що дісталася аж сюди, так безжально розпорядившись із витвором людських рук, розтрощила, мов паперову коробочку, затягла болотяним мулом, який, перемішавшись із піском та глиною, зцементувався, перетворився на суцільну застиглу масу, що їм тепер доводиться длубати по крихтах, щоб докопатися… До чого? Може, всі їхні потуги намарні і під уламками цих бетонних плит їм не знайти нічого цінного. Що ж… Така вже в них професія. Копатися роками, і нерідко даремно. Але ж яка радість переповнює єство, коли під отим нікому непотрібним брухтом, який вони витягають потужними кранами, пощастить натрапити на щось таке, що кине хоч мізерний промінчик світла на минуле, доповнить знання про життя далеких предків.

Дельф виразно уявив ту жахливу ніч, коли в цих, здавалося б, далеких від сейсмічної зони широтах розігрався потужний землетрус, який завдав непоправної шкоди їхньому красивому місту, що віками вибудовувалося на берегах великої ріки. Власне, шкоди завдав не сам землетрус, адже споруди, що стояли на правому високому березі, майже не постраждали, вони простояли віки і ще й досі як пам’ятки архітектури прикрашають місто. А от лівобережжя перетворилося на суцільні руїни, що засмокталися багнюкою. Те, що не піддалося землетрусу, знищили вали води, які, вируючи, прокотилися тут після перших підземних поштовхів.

І винні в усьому самі люди.

Бездумно спорудили колись за містом уверх по річці греблю ГЕС, зупинили течію ріки, наповнивши водою котлован величезного штучного моря. Спершу, як свідчать архівні документи, ним пишалися, мовляв, бач на що ми спроможні, немає таких природних сил, які не підкорилися б нам, хоч найзапекліші оптимісти все ж на свій витвір дивилися з острахом.

Справді, море, мов дамоклів меч, висіло над містом, яке розбудовувалося вздовж лівобережжя на непридатних для аграрного господарювання землях. Ніхто не знав, коли той меч обірветься і страшною покарою впаде на нерозважливі голови безпечних.

Не одне покоління намагалося знешкодити той меч, розроблялися різні проекти, як ліквідувати море, та всі вони чомусь лишалися на папері. Лежать он у архівах ще й досі. Мабуть, кожен гадав, що на його вік вистачить греблі, адже будівельники, певне, зробили надійні розрахунки, перш ніж приступити до її спорудження. Так воно й велося. Народжувалися нові покоління і займалися своїми важливішими справами, а меч висів, а меч все ще не падав, заклопотаність, підсилювана безоглядною безпечністю, присипляла пильність, отак воно й велося, аж раптом… ота страшна Варфоломіївська ніч.

Сильний підземний поштовх розломив стареньку греблю, мов шкаралупу горіха, вода ринула в тріщини, вивільнилася колись так необачно приборкана сила і понесла, мов тріски, важенні бетонні уламки, вируючи, розливалася по лівобережжі шквальними валами скрізь, куди мала доступ, і не було перепони, котра б устояла проти розгніваної застояної сили.