Читать «Забуті письмена» онлайн - страница 10

— Тоді ви навіть не уявляєте, яким багатством володієте.

— Я живу досить скромно, як бачите… А багатством цим володіє моя країна, людство. Я тільки сторож та ще трішки… дослідник. Головне, що хоч цю кількість плит знайдено, що вони не знищені, не попали до рук якихось невігласів чи просто випадкових людей, які розкидали б їх по приватних колекціях. Досі багато вчених має мене за дивака, вони скептично ставляться до моєї теорії походження цих плит, а уряд не поспішає із створенням спеціальної комісії. Вдаючись до найновіших методів і засобів дослідження, така комісія могла б узятися до вивчення цього кам'яного літопису… Ну що ж, мене це засмучує. Але не пригнічує. Певен, що рано чи пізно, а плити дочекаються свого часу.

— Безсумнівно. І все-таки, навіть не маючи підтримки уряду, ви зуміли прочитати деякі послання. Про це не раз писалось у латиноамериканській пресі, яка останнім часом виявляє дедалі більший інтерес до колекції сеньйора Мікейроса. Та й телебачення теж. Здається, у вас нещодавно побував навіть якийсь болгарський кінооператор, який зняв дві стрічки про ваші плити.

— Про це теж писали газети.

— Так, — кинув Крішна. — А цікаво, що пишуть нам люди тієї високорозвиненої цивілізації? Якщо це, звичайно, не державна чи ваша, суто наукова, таємниця.

Мікейрос якусь мить сидів мовчки, потім, зітхнувши, підвівся з-за столу і підійшов до каміна.

— Давайте поміркуємо разом, — задумливо мовив він. — Вам, напевне, краще, ніж мені відомо, чого досягла наша цивілізація в розвитку науки, культури, техніки, природознавства. Але, досягаючи всього цього, ми водночас чимраз ближче підступаємо до тієї межі, коли, захопившись одним із воєнних конфліктів, можемо знищити якщо не планету загалом, то принаймні ту частину людства, що рухає нині науково-технічний розвиток суспільства. Говоритимемо конкретніше… Чи подбали ми про те, щоб у разі якоїсь суперкатастрофи — чи то ядерної війни, чи якогось природного катаклізму — залишити по собі відомості про наші досягнення, словом, передати щось у спадок тим, хто лишиться після нас і, можливо, знову змушений буде починати з кам'яної сокири? А таке не виключено. У чому, власне, зберігаються наші знання, наші наукові досягнення, закодовані в теореми, формули, схеми, теорії? Книжки, фільми, магнітофонні плівки… Але ж неважко припустити, що за будь-якої катастрофи все це загине разом з нами, а може, ще й раніше від нас. А уявіть собі становище людей, які вціліють після ядерної війни, однак лишаться без бібліотек… Чого ми варті без них? Що вміє робити кожен з нас, якщо загине оцей «колективний мозок» — бібліотеки?

— Я розумію вас. І згоден: ви маєте рацію.

— Отож я припускаю, що колись тут, на цьому континенті або на землі, яка прилягала до Південної Америки (можливо то й була легендарна Атлантида), людство досягало досить високого розвитку цивілізації. Такого, що змогло передбачити загибель свого континенту. І ці люди замислились: а як же зберегти знання, які вони набули, для поколінь прийдешніх, для цивілізації, що відродиться після них? Нехай навіть на інших материках? На чому описати свою спадщину? На папері, якщо вони знали його? На пергаменті? І знайшли єдино правильний вихід: закодувати все це піктограмами на кам'яних плитах. Тільки камінь зміг пережити всі катастрофи, пережити віки й донести до нас усе, що зашифрували на ньому наші далекі предки.