Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 200

82

Див.: Тамара Гундорова. Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005.

83

Любов Ковалевська. «Не приватна справа», Літературна Україна (27.03.1986 р.). Про те, що КҐБ увесь час, від самого запуску станції, сповна володів інформацією про пов'язані з її експлуатацією загрози (тільки в 1977—1981 роках там було зареєстровано 29 аварійних зупинок, у вересні 1982 року радіоактивний витік уразив кілька поблизьких сіл, і т. д.), але працював єдино на те, щоб ця інформація не вийшла за межі службових кабінетів, стало відомо вже аж у незалежній Україні — після відкриття архівів (див. про це: Володимир В'ятрович. Історія з грифом «секретно». — Львів: Центр досліджень визвольного руку, 2011. — С. 266—279).

84

Варто наголосити, що в контексті своєї доби діагноз М. Куліша мав цілком недвозначний політичний зміст: він підводив риску під енергійно провадженими якраз до 1927 року (до падіння Л. Троцького) більшовицькими експериментами з «виведення нової людини» всіма приступними тогочасній науці засобами, від педагогічних до медико-біологічних, аж до схрещення людини з мавпою включно (докладніше про це див.: Александр Эткинд. Эрос невозможного. История психоанализа в России. — Санкт-Петербург: Медуза, 1993). «Народний Малахій» став одним із нечисленних у всій підрадянській культурі голосів, який засвідчив, що більшовицька «реформа людини» ганебно провалилася.

85

Реформаторство Горбачова було вже прямо «малахіанським», аж до буквальних тавтологій, мов справді за текстом п'єси («сухий закон», указ про солдатських матерів і т. д.), — і з тим самим кінцевим результатом: бордель валиться, самотній «народний Малахій» сидить на сцені серед руїн і грає на дудочці, а бабця-прочанка — «народ», що був йому ввірився, — боязко запитує в глядачевої зали: то де ж тут дорога до Єрусалиму? (фінал, що його зацитував у тих-таки 1980-х інший режисер, Тенгіз Абуладзе, в фільмі «Покаяння»: там також з'являється бабуся й питає «дороги до храму»). Такі сюжети значно краще віддають «повітря доби», ніж сотні документальних репортажів, і без них годі зрозуміти чи не головну характеристику радянського комунізму — його наскрізну, ґротескову  т е а т р а л ь н і с т ь, «постановочність» («Мама, — пригадую дитячий голосок у тролейбусі, — а Брєжнєв настоящій, ілі только по тєлєвізору?»), — театральність, котра нині пишним цвітом буяє в публічній політиці вже далеко не тільки посткомуністичних країн. Зона «нового жаху», відкрита Чорнобилем, іще й тому була така трудноприступна всередині країни для культурного «перетравлення», що Чорнобиль був  с п р а в ж н і м  — жорстоким пробудженням од гіпнозу вічних симулякрів.

86

У цьому сенсі фон Трієр ближчий не до Тарковського, а таки до Куліша, який виправдовувався перед радянськими цензорами за тією ж логікою, що фон Трієр перед журналістами: хотів, мовляв, показати душевну хворобу, — і рецензенти різних «Пролетарських правд», крізь зуби визнавши «світовий клас» вистави, переходили на прокурорський тон: «Чи треба радянському театрові займатися психопатологією?» (Вісті. 12.12.1929 p.), — із поправкою на лексикон, це саме закидали й фон Трієрові після «Антихриста».