Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 190

14

Див.: Цит. зб. — С. 33.

15

Чи не першою «совєтологічною» студією, в якій це питання винесено на передній план як ключове для зрозуміння логіки функціонування радянської системи, є монографія колишнього московського кореспондента «Washington Post» Дейвіда Саттера (David Satter. Age of Delirium: The Decline and Fall of the Soviet Union. — New York: Alfred&Knopf, 1996). Саттер покликається на відомий у нейрофізіології «казус Ґейджа», який породив гіпотезу про наявність у людському мозку центру, відповідального за мораль, — і доводить, що весь соціальний устрій життя в СРСР мав на меті власне ампутувати в населення такий «моральний центр».

16

Лист до Стефана Таранущенка від 4 березня 1954 р. // Цит. зб. — С. 201.

17

Лист до Стефана Таранущенка за квітень 1954 р. // Цит. зб. — С. 206—209.

18

Лист до Дмитра Косарика за січень 1957 р. // Цит. зб. С. 308.

19

Лист до Емми Гурович за жовтень 1957 р. // Цит. зб. — С. 101.

20

Лист до Стефана Таранущенка від 3—5 січня 1955 р. // Цит. зб. — С. 243—244.

21

Передовсім це стосувалося того-таки В. Яворівського, який незадовго перед тим, 1981 року, опублікував біографічний роман про К.Білокур «Автопортрет з уяви», де «опустив» свою героїню в найпростіший і найневигадливіший спосіб, котрим патріархальна культура традиційно поборює жінок-«дисиденток», — помахавши над небіжчицею ніколи не баченим нею фалосом, тобто представивши її страдницею «на жіночому ґрунті»: знай галюцинуючою в менопаузі незвіданими на віку плотськими втіхами та пологами (!). Листи з'явились як пряма «відповідь героїні» її невдатному «біографу» — з них ставало ясно, чим насправді в останнє своє десятиліття галюцинувала Білокур, і що тим, хто доти брався про неї писати, треба притьмом міняти своє розуміння природи творчости взагалі й жіночої зокрема. Удар по культурі панівного офіціозу вийшов тим дошкульніший, що його завдала не просто жінка, а ще й, як на глум, малописьменна селянка — представниця того, найупослідженішого в СРСР, класу, з якого майже всі наші літературні нувориші й вийшли — і отриману над яким соціальну зверхність вважали своєю особистою заслугою, доказом своєї  д у х о в н о ї  (так!) обраности порівняно з тими, хто зостався «внизу». Тяжкими зусиллями домігшись статусу офіційного письменника з усім пакетом соціальних привілеїв: путівками, дачами, квартирами, спецрозподільниками і т. д., — визнати за «сільською бабою» духовний світ, непорівнянно складніший од їхнього власного, було для цього прошарку джіласівського «нового класу по-українськи» непосильним викликом: це означало б відмовитися від усієї системи вартостей, виплеканої в них радянським вихованням. Білокур треба було за всяку ціну вернути «назад на місце», і це було з успіхом зроблено: в тому, що сьогодні її вивчають у школі не за її власними текстами, а за романом Яворівського (на початку 1990-х ще й екранізованим!), не можна не догледіти класичного патріархального «реваншу над бунтаркою». Образ нещасної старої дівки (в підтексті все-таки — сільської юродивої, або, евфемістичніше — «богданівської одержимиці»), який із певністю нікого ніколи не надихне як взірець до наслідування, надійно заслонив від нових поколінь істинну трагедію генія і культурний смисл її ціложиттєвого подвигу.