Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 177

— Нічого страшного, — заспокоювала мене щодня впродовж двох місяців, коли я в 1995-му переходила через ту саму «розлучно-квартирну» епопею, — знаєш, я, коли вселилася в свою хату, потім цілий місяць спала. Вранці вставала, відводила Дану в садок, приходила додому, падала на матрац і засинала. А потім, дивись, помаленьку, крок за кроком, усе й налагодилось… От побачиш, і ти все зробиш, усе в тебе вийде.

Найпереконливіше було те, що все виходило — в неї: коли хтось іде попереду зі смолоскипом, освітлюючи шлях, темрява перестає бути темрявою. Але рідко хто цікавиться, як іти отому першому. Якою ціною оплачується таке піонерство.

***

Не зійтися з нею ми не могли — в нас було однакове дитинство, однаковий, закладений із дому, «культурний генотип». Ми обидві були «татові доці», чиї батьки підлітками пройшли через вишкіл у Юнацтві ОУН і потім у своїх родинах відтворили назавжди впечатану ним ціннісну програму — з усіма її плюсами й мінусами. Нам обом у дитинстві забороняли телевізор, а в отроцтві косметику (Соля так ніколи до неї й не призвичаїлася, тільки раз чи двічі — коли починався її роман із Богданом Кравченком — пригадую в неї, перед побаченням, ледь підмальовані уста й брови, з чого я й зробила висновок, що «здається, це в неї серйозно»; наші журналісти, призвичаєні до совкової вульгарної декоративности, списували таке Соломіїне «пуританство» на її «радикальний фемінізм», не розуміючи, що та питома і водночас вишукана натуральність, із якою вона виліпила свій зовнішній образ, мусить мати не лише «ідейні», а й глибші — культурні витоки, закладені в досвідомому віці). Ми обидві перейшли в належний час через свою форму «антипатріархального бунту», навідріз відмовившись відповідати любому серцям наших тат національному архетипові «відмінниці з косою» (формулка Солина, і треба було чути, з яким чарівним сарказмом вона це вимовляла!), — але зберегли (як, до речі, всі без винятку «бандерівські» діти й онуки, яких мені випало зустрічати!) надзвичайно чітко, ба навіть штивно виставлену з дому ієрархію духовних вартостей. Нас обох змалечку привчали до книжки, до самостійного мислення й критичної оцінки всякої інформації, до вироблення максимально широкого світогляду (знання іноземних мов обов'язкове!), до ненастанної запеклої праці над собою (ні дня без пізнання чогось нового, ні хвилини, витраченої даремно!), до суворої відповідальности за кожне, сказане чи писане, слово, — в остаточному підсумку, до того, що «Україна нас потребуватиме» і що саме цією над-метою, як лінією горизонту на полотнах прямої перспективи, має структуруватися життя (думаю, далося взнаки ще й те, що в нас обох, як у первістків, було вкладено той виховний заряд, котрий наші батьки приберігали для синів, — «програму кшатріїв»). Це закладалося на підсвідомому рівні, і це спрацювало. Соля вийшла взірцевим «кшатрієм». Гедоністка, і естетка, і рафінована «світська дама», що любила добре вино і японську кухню, костюми від Тальбота і картини модних художників (а до того ще й художницькі, й узагалі всякі артистичні прийняття й тусовки, в атмосфері яких, чи то був Київ, Бостон чи Торонто, розцвітала й плавала, як рибка у воді, аж любо було глянути!), — Соломія насправді була ніким іншим, як лицаркою самопосвяти — самозреченого й абсолютно безпафосного служіння. Недарма ж у неї було стільки друзів серед священиків різних конфесій…