Читать «З мапи книг і людей (Збірка есеїстики)» онлайн - страница 164

— Та перестань, Пако… Та ну, не вигадуй, Пако… Перестань, Пако… Нічого такого він не мав на увазі… Ми всі тебе любимо…

А «Пако» плакав.

Перед тим був іще один знаменний епізод. Щойно ми сіли в буса, прийшла вістка від організаторів: на радощах від того, як вдало пройшов захід, вони вирішили, в нападі одеської гостинности, почастувати нас місцевою екзотикою — «якщо група згодиться», забрати нас у море подивитись на нічне полювання на катранів. На жаль (мені й досі жаль!), «група» не згодилась. Усього дві душі, спраглі нового досвіду, зустріли цю пропозицію криками радости: Юрко Покальчук — і авторка цих рядків. Решта воліла до готелю: закуплене «пальне» заклично побулькувало в пакетах. Я обурилась: ви що, з глузду з'їхали, а ще поети називаєтесь, та коли у вас знов буде нагода побачити, як полюють на катранів?! — і підштурхнула Юрка: умов-но своїх музик, чейже вони, на відміну від цих жирних літературних котів, молодші, мають бути бистріші на підйом, а гуртом і решту вговтаємо… Юрко теж запалився, тупотів по проходу туди-сюди, як ведмідь по клітці, метушився, переконував: «Хлопці! хлопці!», — заклинав тим самим Гемінґвеєм, битвою з акулами в «Старому і морі», але «його хлопці» знай знуджено відгиркувались: їм було байдуже і до Гемінґвея, і до моря, і до нав'язливого «старого», що кудись їх тяг серед ночі, — і ото, відай, тоді котрийсь із них і бовкнув йому криве слівце, після якого всі акули пішли на дно…

Я слухала Юркові схлипи, що долинали ззаду (потойбіч проходу в цей час ще двоє байдужих до решти світу перемовлялися підкреслено статечними, неквапними, давно виставленими на режим «іронія — остання зброя імпотента» голосами: «Судячи з твоїх жартів, старий, алкоголь робить свою справу», — «Судячи з твоїх реплік, старий, він свою вже зробив», і т. д.) — і думала про свої «Польові дослідження» (тоді вони якраз були в усіх на устах). Про те, що чогось, можливо, найістотнішого в трагедії української чоловічости я все-таки в цьому романі недогледіла, пропустила. І що жодним надзусиллям уяви мені не перенестися в шкуру мужчини, замолоду «вибитого» зі «своєї фратрії», — відколи та перша, аспірантська, зі Стусом і К°., пішла по етапу, а ти зостався «під прикриттям» вельможного тестя виготовляти з дружиною «в чотири руки» переклади для «Всесвіту», з номера в номер, дедалі більше дратуючи тих, кому заборонено було друкуватися, «переклали Юрій Покальчук та Людмила Гончар», — аж доки, перегризши посторонки, зриваєшся світ за очі так і не прирученою звіриною, несучи в крові, як вірус, вічно-голодну тугу за втраченим «товариством», за «своїми хлопцями», які й тебе признають «своїм» — «один за всіх, і всі за одного»! — і все життя потім того чоловічого братства шукатимеш, по цілому світу — серед повстанців Че Ґевари, серед радянських полярників, серед виплюнутих державою «афганців», а коли і в твою країну прийде свобода — серед джазменів і рокерів, бо ж джаз-рок-гурт — це також «фратрія», що тим самим духом «комітату» й держиться, і хіба не того самого духу ти прагнув од «м'ятежної» Асоціації українських письменників, яку зразу ж ринувся захищати грудьми, напролом — через столи схарапуджених спілчанських президій, бурею-й-натиском, аж помолодшав був тоді в своїй червоній «циганській» сорочці?.. «Гей ви, хлопці, бігом-бігом…» (пригадалося, як він це співав у якомусь застіллі — із традиційно-народною молитовною поважністю й підлітковим захватом водночас!). А потім зненацька відкриваєш, що «твої хлопці», виявляється, грають у якусь іншу гру. І що ти насправді сам, сам як вовк — останній вовк із відстріляної зграї…