Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 245

За деякий час я почула, як поряд хтось промовив:

– Мабуть, краще заведемо її всередину.

Невдовзі після того я збагнула, що лежу на дивані з мокрим рушником на голові. Мій палець болів так, наче був затиснутий в лещатах чи в мамографі. Розплющивши очі, я побачила над собою чоловіка з дуже суворим виразом обличчя. Мабуть, це керівник Дені Вашинґтон, подумала я, сподіваючись, що її не звільнили через нас.

– Вітаю, – кволо промовила я.

Одразу ж поряд із ним виросла Міллі-Лу і вклала соломинку мені в губи.

– Пий, – наказала вона мені. Я послухалася. На щастя, вода виявилася прохолодною. – Гаразд. Їй стане краще, коли трохи відпочине. А потім я відвезу її додому.

– Якщо ви так упевнені, – промовив він, тепер уже із шанобливим виразом. – То про що ви хотіли мене запитати? Смерті, спричинені спекою?

– Не зовсім, – промовила вона і глянула ліворуч. – Дені, нічого, якщо я попрошу тебе залишитися з нею, доки говоритиму з Девідом?

З’явилася Дені, і Міллі-Лу вклала воду в її руки, а сама вивела чоловіка з кімнати, безперестанно сиплячи словами про визначні періоди аномальної спеки ХХ сторіччя.

– У вас же немає неприємностей, ні? – спитала я, сідаючи на дивані.

– Хіба що трохи, – відповіла Дені, передаючи мені воду. – Але тільки тому, що тримала Міллі-Лу надворі замість того, щоб запросити всередину. – Вона всміхнулася. – На щастя, Міллі-Лу взялася владнати всі мої неприємності.

– Що буде, коли вона згадає про трупи?

Дені Вашинґтон знизала плечима.

– Не знаю, як вона довідалася. Я їй не натякала. Як ваш палець?

– Болить трохи менше, ніж до того.

– Гадаю, мені краще подивитися.

Перш ніж я встигла заперечити, вона розмотала бинт. Я сміливо заплющила очі й відвернулася. Але тоді вона скрикнула: «От лайно!» – і я просто змушена була подивитися.

Мій палець роздувся вдвічі, шкіра навколо шва вкрилася чимось схожим на пухирці.

– Що це, в біса, таке? – сказала я.

Дені Вашинґтон була шокована не менше за мене. Вона торкнулася одного з пухирців кінчиком пальця, а потім швидко відсмикнула його і потерла об великий палець.

– Обмороження. Краще я покличу мого боса. Не рухайтеся.

Не рухатися? Це був такий жарт?

Доктор Морґентау відвів нас до прозекторської, що не надто заспокоювало, але тут ми були наодинці і, що важливіше, він казав, що тут значно чистіше, ніж у кімнаті відпочинку для співробітників.

– Гаразд, – сказала я, коли він посадив мене, щоб оглянути мій палець під збільшувальним склом, – просто не забувайте, що я й досі жива. І мій палець також.

– Трішки довше – і все могло б обернутись інакше. Для вашого пальця, – швидко додав він, відчувши, як я заціпеніла. – Таке враження, ніби ви тримали його на лютому морозі – не можу сказати, як довго. Шви нові, і вони здаються знайомими. – Він обернувся до Дені Вашинґтон.