Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 233

Такою, на думку Дені Вашинґтон, була причина їхньої смерті? Неможливо. Вони ніяк не могли заледеніти так швидко, перш ніж були знайдені пожежниками…

Ні, могли. Це могла бути дія рідкого азоту. Я пригадала демонстрацію в хімічній лабораторії середньої школи, коли вчитель занурив квітку в рідкий азот, а потім впустив її на стіл. Ми всі ахнули, коли вона розлетілася, наче скло.

Утім, знадобилась би дуже велика ємність, щоб заморозити двох людей. Щось настільки велике, з усіма допоміжними приладами, не могло б згоріти безслідно. Поліція конче щось би знайшла, не кажучи про порожні контейнери від рідкого азоту. А якщо це і спричинило пожежу – великий, складний механізм, що перевантажив лінію і спричинив коротке замикання?

Я обернулася, щоби поділитися думками з Міллі-Лу і побачила, що вона пролізла крізь діру в дротяній загорожі та направляє свій довгий об’єктив на одне з вікон.

– Що ви робите? – пискнула я. – Міллі-Лу, повертайтеся сюди! Не можна перетинати поліційну огорожу! А то нас обох заарештують!

Не встигли слова злетіти з моїх губ, як до будинку, наче за командою, під’їхала патрульна поліційна машина. Двоє офіцерів, що вийшли звідти, були аж ніяк не в захваті.

Я досі трималася з правильного боку огорожі, тож подумала, що мене не заарештують. А тоді я збагнула, що стискаю в руках сумочку Міллі-Лу з усіма її сюрпризами. Чи існує така річ, як співучасть у проникненні на чужу територію? Допомога і сприяння недозволеній фотозйомці? Злочинна змова з метою перешкоджання поліціянтам? Які були настільки ж великими, наскільки й розлюченими.

– Мій бос, – промовила я, відчуваючи себе Іудою.

– Міллі-Лу, ви ж знаєте, що не можна заходити на місце злочину, – гукнув вищий із двох копів.

Вона озирнулася на них і подарувала їм найяскравішу у світі усмішку. – Я майже закінчила, Тоні. Як ся маєш, Ральфе?

– Серйозно, – сказав Тоні, і з його голосу було чути, що він не жартує. – Негайно, Міллі-Лу, або мені доведеться затримати вас.

– Еге ж, це ми ще подивимось. – Міллі-Лу саме робила знімок через вхідні двері.

– Я рахую до п’яти, – сказав Тоні, пролізаючи крізь діру в загорожі. – Один. Плюс чотири – п’ять, – трьома розмашистими кроками він підійшов до неї й швиденько випроводив її за межі ділянки.

– Та невже? І чого ви ніяк не заспокоїтесь? – промовила Міллі-Лу, відступаючи від нього з гримасою ображеної гідності. – І це після того, як ми стільки значили одне для одного!

– Облиште, – сумно промовив Тоні. – Я мав це зробити. Сусіди дивляться.

– Це Зона пильної сусідської уваги, – вставив другий коп, Ральф. – Вони завжди дивляться.

Вони чемно, але твердо вивели нас на тротуар. До своєї патрульної машини, подумала я, аби сусіди бачили, як нас забирають. Але натомість вони вручили нам штрафну квитанцію. Я була задоволена, доки не побачила суму.

– Все гаразд, мем? – зі стурбованим виглядом спитав Ральф. Він відчинив задні дверцята й посадив мене в машину. Тоні простягнув мені пляшку води, наполігши, щоб я випила – вода виявилася теплішою, ніж я сама, але я цього майже не помітила. Те, що Ральф назвав мене «мем», стривожило значно більше.