Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 217

Вона стежила за ним зі свого кутка і бачила, як сильно він змінився. На вигляд усе було як завжди: він годинами просиджував над книжками, іноді відриваючи очі й дивлячись просто перед себе, і його губи ворушилися, наче складаючи відповідь на прочитане. Але не лише книжки були тепер іншими (а це скрізь були праці Сведенборґа і кількох менш відомих містиків), змінилося також і його ставлення. Якщо раніше він був спокійним і вдумливим, то тепер якась гарячкова одержимість володіла ним, замість неквапливого дослідження його читання тепер мало характер гонитви наввипередки із часом – аби знайти жадану відповідь, перш ніж померти.

Мінні ніколи раніше особливо не задумувалась над тим, що якогось дня він помре (лише смерть мачухи фігурувала в її роздумах про майбутнє), але нещодавні переживання зістарили його й висотали більшість його життєвих сил. І хоча випадкова зустріч з місіс Добсон і твори Емануїла Сведенборґа оживили його дух, його здоров’ю було завдано непоправної шкоди. Його руки тремтіли, він ходив згорбившись, і хоча до нього повернувся колишній апетит, він так і не набрав утраченої ваги.

За зимою настала весна, потім літо. У липні всі казали, що це найгарячіше літо, яке вони пам’ятають. Опівдні від спеки ставало неможливо працювати або думати. У суботу 15 липня в домі залишалися тільки Мінні та містер і місіс Лаурі. Емма була з друзями на озері, а служниця взяла вихідний, аби відвідати сестру. Після обіду з холодної шинки та картопляного салату містер Лаурі повернувся у свій кабінет. Мінні з мачухою прибрали на кухні та помили посуд, перш ніж розійтися по своїх кімнатах.

– Чому б тобі не лягти на ґанку, люба? – спитала місіс Лаурі, коли вони підіймалися сходами. – Шезлонг нічим не гірший за ліжко, і, я впевнена, тобі буде легше, якщо віятиме хоч який вітерець. Не уявляю, як ти там витримуєш, у своїх чотирьох стінах.

– Будь ласка, не турбуйтеся за мене.

І справді, в її кімнаті була така задуха, що того дня Мінні почувалася в ній, наче замкнена в духовці. Та хоча спати там зараз було вкрай незручно, проте її дух чувся там вільно, і не треба було, як на ґанку, постійно остерігатися чужих допитливих очей.

Годиною пізніше крізь дрімотне оціпеніння Мінні почула тихі кроки мачухи внизу на сходах. Хтось постукав, двері внизу відчинилися, почувся шепіт приглушених голосів. Потім – якийсь відразливий звук, хрускіт, придушений скрик, глухий удар…

Раптом вона підскочила, наче стягнута з ліжка, і встала, розгублено кліпаючи очима і дослухаючись до ударів серця. Що це було?

Вона затамувала подих і напружила слух, але марно – тиша, важка, мов спека, огорнула дім після короткого незрозумілого заворушення.

Нічого. Ані дратівного скрипучого базікання мачухи, ані нижчих, завжди зважених інтонацій батька.

А тоді двері зачинилися, повільно й акуратно, – так тихо, що вона майже нічого не почула, лише відчула, як все навколо заспокоїлося.