Читать «Жахослов (збірник)» онлайн - страница 211

Вона розтулила рота, щоб закричати, але страх душив її. Потім, хоча вона й прагнула втекти, тривога за батька підштовхнула її вперед, і вона обвила його руками, ховаючи обличчя в нього на грудях, своїм тілом затуляючи зловісну потвору від його очей.

Кілька довгих секунд він не рухався. Він був настільки нерухомий, що, не чуючи і не відчуваючи його дихання, дівчина злякалася, що сталось найгірше. Сльози котилися її обличчям, і вона й надалі стискала батька в обіймах, занадто перелякана, щоб ворушитися – навіть під загрозою смерті. Вона не наважувалася глянути на жахливе створіння, що чаїлося в неї за спиною, сповнюючи кімнату гнітючою атмосферою безнадії. Занадто пізно. Вони були приречені. Вона могла лише сподіватися, що її смерть буде швидкою, і вони двоє возз’єднаються на небесах.

Дівчина почала молитися, сподіваючись, що самі слова володіють цілющою, захисною силою. Це було все, що вона могла зробити.

Час спливав. Вона не знала, чи минуло кілька хвилин, чи кілька годин, коли ввійшла батькова дружина.

– Роберте, любий… Мінні! А ти що тут робиш? Поглянь на себе: у самій сорочці, боса!.. Що, заради Бога, тут коїться?…

Дівчина відчула, як її проти волі відривають від батька.

– Йди до своєї кімнати.

– Але мій тато…

– Я ж тут. Я за ним нагляну… Роберте, дорогий мій, що сталося?

Він здригнувся, все не зводячи очей з віддаленого кутка. Мінні ризикнула глянути туди – і нічого не побачила. Вона глибоко зітхнула.

– Чого чекаєш? Йди негайно і приведи себе до ладу. – Тверда рука підштовхнула її до дверей. І хоча Мінні обурювало таке ставлення – схоже, її мачуха забула, що вона вже доросла жінка, – вона не стала опиратися, але зупинилася одразу ж за дверима, почувши, як заговорив батько.

– О, люба, найжахливіша річ – найжахливіша. У будинок проникло зло. Чистісіньке зло. Порожнеча й самотність, втрата будь-якої надії. Жодного сподівання, жодного шансу на спасіння, жодного. Жодного.

– Про що ти кажеш, Роберте? Я не розумію. Що сталося?

– Темна сила… Я не можу пояснити цього, я гадки не маю, як усе це сталося, – воно просто було там, випромінюючи силу, проти якої немає захисту. Принаймні в мене. Більше жодної віри, жодної надії – воно відібрало в мене все. Я пропав, Адо, остаточно пропав. І не знаю, що робити. Я більше нічого не можу вдіяти. Все загинуло.

– Нічого не загинуло! Не будь смішним, Роберте, тобі просто наснився поганий сон – ти переїв за обідом. Трохи свіжого повітря пішло б тобі на користь. Чи, може, нам помолитися разом? Мабуть…

– Ти не розумієш.

Мінні ввірвалася в кімнату.

– Я розумію! Я бачила його!

– Ти теж? О, бідне дитя. Моє бідолашне дитя, – промовив він голосом, позбавленим будь-якого почуття, голосом цілковито виснаженої людини.

Дівчина здригнулася і заперечливо скрикнула:

– Ти не зрозумів, тату! Я бачила його. Я відчувала, що воно зробило з тобою, що намагалося зробити, але… я не дала йому перемогти. Ти можеш боротися з ним, тату, ти повинен боротися, аби знову стати собою. Я знаю, ти можеш! Хай там як, воно вже пішло – бачиш?