Читать «Еґоїст» онлайн - страница 5

«Це еґоїстично? Не по-джентельменськи? Гадаю, навпаки. Саме так роблять джентльмени, коли хочуть позбутися нестерпної леді. Без скандалів і сліз. Без з'ясовування стосунків — хто кому що винен. Все дуже просто. А може, я й справді ненормальний? Я не відчуваю жодного жалю з приводу розриву з Алісою. Невже так має бути? Ми ж прожили якийсь час разом! Теоретично мали б бути хоч якісь сантименти! А практично сантиментів немає. Лише полегкість, або, як писали у минулому столітті, „полехкість“. У фонетичному принципі написання слів є певний сенс, — так говорила його мама, викладач історичної граматики. І справді, слово „полехкість“ звучить набагато „легшим“ і „невагомішим“, аніж „полегкість“.

Він під'їжджав до будови з куполом на Грушевського. Його спортивна машина виглядала дещо несерйозно серед масивних „мерседесів“ нових депутатів.

„Ну от. Хіба я неправий? Невже мені не конче потрібна нова машина? Я відчуваю фізичний дискомфорт, паркуючи свою спортивну машину біля поважної установи. Адже відомо, що ти — те, на чому ти їздиш. Машина — це твоя візитна картка. Після того, як я втратив свою „Бойову машину водія“, довелося пересісти на цю дуже стильну дівчинку. Моя спортивна машина — це стан моє душі, тобто дещо інтимне.

Навіщо показувати свою душу навиворіт? Адже я ретельно приховую її за маскою. Саме для цього мені потрібна ще одна — тепер уже представницька — машина. Може, придбати викличну „мазераті“? Цікаво, як повилазять баньнкуваті фари у „мерседесів“ під Верховної Радою, коли біля них нахабно запаркується лялечка, на носику якої блищатиме майже український державний герб. Треба над цим подумати. Треба. Навіщо було Алісі заводити скандал через моє рішення купити нову машину? Адже вона прекрасно знає, що істерика не піде їй на користь. Ось і має: достроково позбулася права жити зі мною. А могла б іще протриматися місяць-другий. Такої лафи, як у мене, їй навряд чи знайти. Тепер хай на себе нарікає! Щось я сьогодні надто агресивний. Треба припиняти. Це не мій стиль“.

Мобільник заспівав лезґінку. Він подивився на номер. „Аліса, — визначив за номером. — З дому. Невже так важко зрозуміти, що це кінець?“ Він відключив телефон, запаркував машину і попрямував на засідання фракції.

Ідучи коридором, зустрів Плюща. Це була хороша прикмета. Зустріч сам на сам із Плющем приносила йому удачу.

— Доброго ранку, Іване Степановичу! — привітався він і простягнув руку.

— Здрастуй, Жорику! — дружньо потиснув йому руку екс-спікер.

Георгій тільки йому дозволяв називати себе Жориком. Тільки з його вуст це звучало не вульгарно. Вони з Іваном Степановичем просто симпатизували один одному. Плющ — класик української політики. Таких в Україні двоє-троє. А екс-спікерові Георгій імпонував, можливо, своїм аналітичним мисленням, тверезим баченням реалій і професійним юридичним загартуванням, чого так часто бракувало парламентському стаду.