Читать «Ефемерида кохання (на украинском языке)» онлайн - страница 6

Никон зiтхнув, оглянувся i рiшуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!

Лункими кроками вийшов iз залу.

- Коли розпочнемо? - рушила йому навстрiч волоока аспiрантка.

- А нiколи! - весело гукнув Никон.

- Чому? - ще бiльше округлились її очi.

- А ви закохувались? - ступнув до неї Никон, i дiвчина почервонiла. Нi? Так от як закохаєтесь, тодi зрозумiєте! Коли б менi Сократ вiдверто розповiв про себе, я б навiть не зайшов до вас... Тобто я хотiв сказати: не наважився б вiдбирати у вас дорогоцiнного часу. Так що це його провина...

- Нi, - оговталась дiвчина, - вiн, може б, i розповiв, але в його пам'ятi не лишилось iнформацiї не тiльки про своє безнадiйне кохання, а й про курс лiкування. Вiн, немов у стародавнiй легендi, скуштував напою забуття. Так що й ви не бiйтесь: шкодувати просто не зможете.

- Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є - "замрiяним".

- А бiльше не залишите нас без обiду? - дiвчина лукаво схилила голову.

- Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще...

- Глядiть, а то за вас вiзьмуться сатирики! - посварилась пальцем. I така мила посмiшка освiтила її обличчя, що Никон i додому дiстався пiд її враженням.

Хороший, безпричинно радiсний настрiй охоплював його єство. Навiть синтетична обстановка житла тепер здавалась йому привабливою. Ходив по кiмнатi енергiйними кроками, наче в передчуттi чогось свiтлого, захоплюючого.

I коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподiванки.

Прийшов Сократ. Никон спохмурнiв лише на хвилинку i знову просяяв.

- Ну, що - склав ефемериду кохання?

- Склав. - Сократ був трохи здивований легковажною веселiстю друга i надав своїй мовi пiдкресленої серйозностi. - Захиснi сили твого органiзму ще не вступили в активну стадiю, але це незабаром станеться. Зрештою психiка зводиться до хiмiзму, видiлення певних речовин у кров. Ось графiк...

Але вiн не встиг показати своїх психологiчних схем: пролунав сигнал вiдеофона - звичайний, такий, як завжди, нiжний, трохи спiвучий сигнал. Та для Никона вiн чомусь видався незвичайним, наче юнакова душа набрала надприродної чутливостi. Вiн поспiхом кинувся вмикати екрани. I ось затремтiли шовковою голубiнню спочатку стiни, а потiм i стеля. Наче з морської глибини поволi проступило, виринуло радiсне обличчя дiвчини. Вона дивилася звiдусюди, i погляди її великих, виразних очей схрещувались на постатi Никона.