Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 38

Альберт старався, як міг, і продовжив невинно:

— Ота твоя ідея з дублікатом... Направду дякую — мого друга нині по обіді відправляють...

Гросжан вийшов із зачудування, встав, витер руки об заплямовані чорнилом штани. Це добре, коли тобі дякують, але вже обід усе ж таки...

І тут Альберт пішов у наступ.

— Я шукаю двох своїх друзів...

— Ааа...

Гросжан почав одягати піджак.

— Не знаю, що з ними сталося... Тут кажуть, що вони зникли. А там мені сказали, що вони поранені, і їх перевезли...

— А я тут до чого?

Гросжан простує до дверей, пропускаючи поперед себе Альберта.

— Це ж може бути вказано в твоєму реєстрі... — скромно додає Альберт.

Гросжан широко відчиняє двері.

— Приходь по обіді — подивимося разом...

Альберт витріщає очі так, ніби йому щойно в голову прийшла цінна думка.

— А може, я сам пошукаю, поки ти будеш їсти?

— Е, ні, у мене інструкції — це заборонено!

Він підштовхує Альберта, зачиняє двері на ключ і йде. Альберт лишається ні з чим. Він каже: «дякую, до зустрічі» і рушає коридором. Чорт! Едуарда мають забрати через годину-другу! Альберт ламає собі голову: «Чорт, чорт, чорт, чорт!» — повторює він сам собі, його вбиває ця безвихідь.

Пройшовши трохи, він обертається. Гросжан усе ще в коридорі — він спостерігає, як Альберт віддаляється. Але той зайшов у двір, бо в нього виникла ідея. Заглянувши знову в коридор, він помічає Гросжана перед дверима його кабінету. Він чогось вичікує, але чого? Трохи подумавши, Альберт здогадується і робить ще одне коло. Тоді твердим кроком якомога швидше йде до дверей. Аж раптом з’являється якийсь військовий, він іде, не повернувши голови, і, на щастя, зникає. Його поява вводить Альберта в ступор — то ж лейтенант Прадель! Ледве прийшовши до тями, він чує, як з їдальні долинає шум, сміх, крики, голоси. Все начебто нормально. Альберт зупиняється біля дверей кабінету Гросжана, мацає рукою дверний одвірок, знаходить ключ, вставляє його в замок, робить поворот, відкриває і відразу ж закриває за собою двері. Він застиг спиною до дверей, як тоді, в тій ямі від снаряда. Десь тут реєстр. Ні, це скоріше тонни реєстраційних документів... Від підлоги аж до стелі...

У банку йому часто доводилося мати справу з такими архівами, з усілякими етикетками та написаними синім чорнилом інструкціями, що стиралися з часом. Отож йому знадобилося майже двадцять п’ять хвилин, щоб знайти потрібні списки. Він страшенно хвилювався, це було сильніше за нього, постійно позирав на двері, ждав, що вони от-от відчиняться. Він навіть не уявляв, що тоді скаже...

Вже було пів на першу, коли йому вдалося знайти три додаткові реєстраційні картки. На кожній надписи були схожі, хоч стосувалися різних випадків. Дивно, як швидко стираються прізвища. Минає ще двадцять хвилин. І тут він (як це на нього схоже!) починає сумніватися. Так ніби його сумніви щось змінять... «Бери перший-ліпший», — каже він сам собі. Погляд постійно бігає між годинником та дверима, які ніби наповзають і вже займають мало не всю кімнату. А як же там Едуард? Лежить прив’язаний, сам-самісінький.