Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 3

Довкола всі затамували подих. Потім почулися крики: нікчеми! Бошів нічого не змінить — вони так і залишились покидьками! Варвари і т. д. Ще й до того ж, молодий і старий! Це нічого не міняло, але у всіх на думці було, що бошам мало було вбити двох французьких солдатів — разом з ними вони знищили ніби два символи. Одне слово, справжній жах.

У наступні хвилини, зі швидкістю, на яку вони, здавалося, навіть не були здатні, артилеристи накрили гарматними обстрілами 75-ту німецьку висоту, можна тільки здогадуватися, звідки вони дізналися.

А далі — загострення.

Німці відповіли. З французького боку не треба було багато часу, щоб усіх зібрати. Зараз ми покажемо тим покидькам! Це було 2 листопада 1918 року. Ніхто ще не знав, що до кінця війни залишилось якихось десять днів.

Ще й до всього, вони кинулись в атаку в День усіх святих. А традицій треба дотримуватися.

Ну от ми і в повній готовності, подумав Альберт, щоб піднятися на ешафот (так вони, маючи на увазі сумну перспективу, називали сходинки, якими вибиралися з окопів) і кинутися в бік ворога. Всі солдати один за одним, були напружені, як натягнуті луки, так що ніхто не наважувався навіть слину проковтнути. Альберт був на третій позиції за Беррі та малим Перікуром, який обернувся до нього, ніби щоб перевірити, чи всі на місці. Їх погляди зустрілися. Перікур йому посміхнувся, як хлоп’як, що задумав вдалий жарт. Альберт спробував посміхнутися у відповідь, але не встиг. Перікур повернувся на свою позицію. Всі чекали наказу атакувати, напруга відчувалася гранична. Французькі солдати, шоковані поведінкою бошів, тепер зосередились на своїй злості. А над ними снаряди вже креслили небо в обох напрямках і стрясали землю аж до окопів. Альберт виглянув з-за плеча Беррі. Лейтенант Прадель, піднявшись на невеличкий форт-пост, уважно оглядав через бінокль ворожі позиції. Альберт знову зайняв своє місце в лінії. Якби не такий гуркіт, він би задумався про те, що його бентежило: пронизливий свист повторювався, його переривали звуки вибухів, які змушували тремтіти від голови до п’ят. Спробуй-но зосередитись у таких умовах.

Поки хлопці чекали наказу наступати, є можливість краще роздивитися Альберта, себто Альберта Майяра. Це — худорлявий скромний хлопець із дещо флегматичним характером. Говорив мало, зате добре вмів рахувати. До війни він працював касиром у банку Уніон Паризьєн. Робота не дуже йому подобалася, але залишився там через наполягання матері. Пані Майяр мала єдиного сина і мріяла, що він стане директором. І тому, звичайно, уявивши свого Альберта банкіром, вона тут же з ентузіазмом взялася за справу, переконана, що з «таким розумом» він швидко досягне вершин. Цей погострений смак до влади був успадкований від її батька — заступника керівника адміністрації міні­стерства пошти, який вважав ієрархію своєї адміністрації зразком світового устрою. Мадам Майяр обожнювала усіх керівників без винятку. Незважаючи на їх чесноти чи походження. Вона зберігала фото Клемансо, Морраса, Пуанкаре, Жореса, Жофре, Бріана... Відтоді, як вона втратила чоловіка, який керував командою одягнутих в уніформу наглядачів музею Лувру, видатні діячі викликали у неї неабияке захоплення. Альберт не був у захваті від роботи в банку, але не перечив, бо з його матір’ю так було простіше. Та все ж він наважився і на свої плани. Він хотів піти з роботи, плекав досить розмиті бажання податися в Тонкін. У будь-якому разі — покинути роботу касира і зайнятися чимось іншим. Але Альберт не був надто поворотким типом — йому на все був потрібен час. А потім з’явилась Сесіль і захоплені думки про неї: очі Сесіль, уста Сесіль, посмішка Сесіль, а згодом, уже пізніше, — груди Сесіль, сідничка Сесіль (як можна, скажіть, будь ласка, думати про щось інше?).