Читать «До побачення там, нагорі» онлайн - страница 15

Ця граната була останньою. Більше нічого кидати в німецькі траншеї. Шкода, але нічого не поробиш.

Тієї ж миті вибухає снаряд, величезна стіна землі піднімається в небо і падає на землю. Прадель підводиться у сховку, щоб роздивитися. Яма повністю засипана.

Ущерть. А той — у ямі. Ну й дурень.

А Праделю того і треба було, ще й гранату зекономив.

І він знову з нетерпінням кинувся на передову. Швидше, треба ж і з бошами поквитатися. Він приберіг їм «подаруночок» на прощання.

3

Перікура поранили на ходу. Куля вразила його в ногу. Він заревів, як тварина, і впав у болото, біль був неймовірний. Він корчився і крутився на всі боки, продовжуючи волати. Не маючи змоги оглянути ногу, він стискав обома руками стегно і боявся, щоби її лишень не відірвало снарядом. Коли, зробивши безнадійну і дуже болісну спробу, він ледь підвівся, то трохи заспокоївся, бо нога таки залишилася цілою. Роздивившись, він прийшов до висновку, що його покалічено десь під коліном — звідти кровоточило. Поворухнути ногою йому вдавалося, хоча було дуже боляче, але, слава Богу, можна. Він не зважав на гул, свист куль, шрапнелі, на думці було одне: «я зберіг ногу». І від цього зробилось легше, бо стати калікою йому не хотілося.

Про нього казали «малий Перікур», щоб підкреслити протилежне, бо, як на хлопця 1896 року народження, він був велетенського зросту — метр вісімдесят три — уявіть собі. А ще до того ж і худющий на вигляд. Таким він був уже в п’ятнадцять років.

В інституті товариші називали його «гігантом» — не надто приємно (та його не дуже-то й любили).

Едуард Перікур був щасливчиком.

Він навчався з такими ж, як і він, дітьми багатіїв, а з такими нічого поганого не трапляється. Такі впевнено ідуть по життю, мають стабільну основу, закладену з діда-прадіда, — ще попередніми поколіннями їм прищеплюється віра в себе. Правда, в Едуарда все складалось не так гладенько, бо, крім усього іншого, він був ще й везунчиком. А вибачити якось можна все — багатство, талант, але не везіння — це вже занадто. Таке не вибачається, це вже несправедливо.

Та насправді його везінням було неймовірне відчуття самозбереження. Коли справа була аж занадто загрозливою своїми наслідками, він ніби був уже попереджений, ніби мав якісь локатори, і робив усе, щоб вийти сухим із води. Звичайно, розпластаного отак у багні 2 листопада 1918 року, та ще й із покаліченою ногою, — важко назвати везучим — здавалося, доля відвернулася від нього. Але не так-то все й кепсько, бо ногу він таки зберіг. Може, шкутильгатиме до кінця своїх днів, але ж на своїх двох.

Він зняв ремінь і зробив з нього джгут, сильно затягнувши його, щоб погамувати кровотечу. Утомлений попередніми зусиллями, він розслабився і ліг. Біль помалу вгамовувався. Він, напевне, так якийсь час і пролежав, хоч ця поза була вимушена. Бо був ризик, що першим же снарядом його поцілить, або й ще гірше... Ходили чутки, що вночі німці вилазять зі своїх окопів, щоб добивати поранених ворогів.