Читать «Диявол і сеньйорита Прим» онлайн - страница 77

— Ви й не уявляєте собі, який прекрасний рай, — відповів священик, однак Берта зрозуміла, що пущена нею стріла влучила в ціль і священик тепер щосили намагається зберігати незворушність.

— Ваша правда, не уявляю. Більше того, взагалі не певна, що рай існує, а ви ж бо самі бували там?

— Поки що не доводилось. Зате я бував у пеклі й знаю, яке воно жахливе, хоча, з іншого боку, може видаватися вельми привабливим.

Берта збагнула, що він має на увазі Віскос.

— Помиляєтеся, падре. Ви були в раю, тільки не зрозуміли того. Утім, так трапляється з більшістю людей, — вони навіть у найблагодатніших місцях шукають собі страждань, бо вважають, ніби на щастя не заслуговують.

— Здається мені, що роки, проведені тут, умудрили вас.

— Багато років ніхто не приходив до мене, і ніхто не промовив до мене жодного слова, а от зараз, як не дивно, всі раптом згадали про моє існування. Уявіть собі, падре, вчора ввечері честь своїми відвідинами мені виявили хазяйка готелю й війтова дружина, а сьогодні мене відвідав наш пастир. Як я маю це розуміти? Впору б і загордуватися.

— У вас є для цього всі підстави, — відповідав священик. — Важливішої людини за вас у Віскосі немає.

— Я що, спадщину одержала?

— Десять зливків золота. Вам буде вдячне не одне покоління наших земляків. Цілком можливо, вам пам'ятник поставлять.

— Мені більше до вподоби фонтани. Це не лише гарно, але й спрагу вгамовує, і тривогу впокорює.

— Гаразд. Буде вам фонтан. Обіцяю.

Берта вирішила: настав час закінчувати ламати комедію й переходити одразу до справи.

— Падре, я вже все знаю. Ви прирекли на смерть ні в чому не повинну жінку, яка не здатна чинити вам опору. Будьте ви прокляті! І ви, і це місто, і всі його мешканці.

— Авжеж, ми будемо прокляті, — погодився священик. — Вже більше двадцяти років я намагався благословити цей край, але ніхто не чув моїх закликів. Більше двадцяти років я намагався поселити Добро в серцях цих людей, намагався, доки не зрозумів, що Бог обрав мене своєю лівою рукою, аби я показав їм Зло, на яке вони здатні. Може, принаймні тепер вони злякаються й навернуться.

Берті захотілося розплакатись, але вона стрималась.

— Золоті слова, шкода тільки, зовсім порожні, — всього лише спроба виправдати жорстокість і несправедливість.

— Я, на відміну від решти, роблю це не задля грошей. Я знаю, що чужоземцеве золото прокляте, як і наш край, і нікому не принесе щастя. Я роблю так тому, що Бог попросив мене про це. Вірніше, не попросив, а, зглянувшись на мої молитви, наказав.

«Марна суперечка», — подумала Берта. Священик тим часом засунув руку в кишеню й дістав звідти кілька облаток.

— Ви навіть нічого не відчуєте, — сказав він. — Дозвольте нам увійти.

— Ані ви, ані хтось інший не переступить порогу мого будинку, доки я жива. Хтозна, може вже вдосвіта ці двері будуть відчинені, але зараз — ні.

За знаком священика один з тих, хто його супроводжував, приніс пластикову пляшку.

— Прийміть ці таблетки. Ви на декілька годин поринете в сон, а прокинетеся вже на небесах, поруч із вашим чоловіком.