Читать «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні» онлайн - страница 50

Та-ті-та-та-ті-та-та-ті-та-та-ті, Ті-та-та-ті-та-та-ті-та-та…

Точно й акуратно Юра проскандовує ямби, хореї та анапести, які він впіймав з почутих віршів. Він викрикує їх, як ораторії, виспівує, мов пісні, інтонує, немов діалоги. Тут і вокал, і музика, і драматизація. Невичерпна насолода звуками і ритмами. Творчість! Мистецтво! А коли ти володієш якимось мистецтвом, життя тобі особливо прекрасне. Бо ти його особливо бачиш, розумієш або відчуваєш.

А тут ще чудовий, яскравий сонячний день. З висоти старої груші видно довкола величезні горизонти прекрасного світу. Сині води річки Рось: грона білих мазанок на Заріччі: фурмани вантажать лантухи біля млина, песик біжить до загати, нескінченні кучугури зелених садів навкруги, рясні баранці на безкраїй блакиті неба. Радісно жити на світі. І Юра хапає нову порцію повітря для нової декламації:

Та-ті? — Та-т і! — Ті-та? — Ті-та … Та-ті-та, ті-та-тіта..

Раптом різкий, короткий свист вривається в Юрину декламацію і уриває її на середині. Юра озирається. Далеко внизу, під грушею посеред вулиці, стоїть якийсь хлопчик, заломивши голову вгору до Юри. Він без шапки, босий, сорочка його брудна і розхристана. Юра здригається і стурбовано озирається. Але почуття безпечності й недосяжності тут, на верховітті височенного дерева, враз заспокоює його.

— Ти… що? — навіть зухвало запитує Юра.

— А ти що? — ще зухваліше відгукується невідомий хлопчик.

— Хм…

Юра замовкає і прикидає, що йому зараз зробити — злізти швидше з дерева, поки невідомий хлопчик не здогадався видряпатися на мур, та шугнути собі навтікача чи, може, спробувати зав'язати з ним мирні стосунки?

— Ти хто? — запитує Юра.

— Я?..

— Як тебе звуть?

— Сьомка… А ти учителів Юрка, я знаю. Чого це ти там співаєш?

— Так собі… — Юра потихеньку починає сповзати з груші. Хлопчик, названий Сьомкою, уважно стежить за його рухами.

— Ти молодець лазити по деревах. Я б на цю грушу, може, й не виліз би. Хіба що з муру.

Пиха самозадоволення приємно вдаряє Юрі кудись у груди. Його талант прилюдно визнано! І враз це сповнює його таким могутнім почуттям хоробрості і заповзятості, що, долізши до муру, він раптом, замість того щоб спуститися по стовбуру груші до себе в парк, хапається за нижню гілляку, повисає на руках, гілляка вгинається, він посувається по ній, вона вгинається дужче, він посувається ще, тоді коротко розхитується і раптом стрибає на тротуар, на вулицю. На вулицю! Так от і та хвилина, про яку він стільки мріяв!

— Маладця! — гукає Сьомка.

Одначе Юра зразу ж сідає, скривившись і вхопившись за ноги. Стрибати довелося все ж таки дуже високо — метрів півтора — і ноги аж різонуло, так затерпли вони від удару. Кашкет звалюється з голови і котиться на брук.