Читать «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні» онлайн - страница 36

— Ой матінко! Глядіть!

Вікна виходили через паркан до сусіднього подвір'я і дивились на довгий та брудний барак. То була «Полесская канатная фабрика А. С. Перхушкова в городе Стародубе». Півста кремезних і бородатих старовірів-заробітчан м'яли там коноплі й крутили мотузки з ранку і до ночі. Електричного освітлення в місті не було, а вживання гасових ламп серед сухої пряжі та клоччя було заборонене через пожежну небезпеку. Платню сезонникам купець Перхушков вичисляв з «літнього сонця» — і два зимові дні йшли за літній один. На роботу він приймав тільки старовірів, яким був сам. Це були один в один бородаї в личаках і яскравих сорочках. В неділю вони виходили на вулицю з гармошками, горлали пісні, ловили необережних дівчат і тягли їх до себе в барак. Гвалт тоді зависав над цілим містом.

Але ж була тільки субота, і всі здивовано глянули за паркан у фабричний двір.

Якась надзвичайна, несподівана подія відбувалася там. Бородаті мотузярі, без шапок і кожушків, в самих сорочках, вискакували з фабрики і прожогом бігли до воріт. За ними вискакували городовики в чорних довгополих шинелях з бляхами на баранячих шапках. Але ворота були замкнені, і мотузярі кидалися вздовж високого з цвяхами по верху паркана. В кутку городовики наздоганяли їх і, вихопивши шаблі з піхов, плашма полосували ними по спині, по плечах і по голові. Городовиків було не менше як двадцять.

— Конституція! — в якомусь дикому захваті завив Дворянин. — Ура! — Він вихопив коцюбу із кочерг і вискочив у сіни та в двір. Просто з ґанку він перестрибнув через паркан і побіг, розмахуючи залізякою. — Сальве! За мною!

Серед двору зійшлися двоє: бородай мотузяр і дебелий городовик. Вони схопилися на кулаки. Дворянин налетів на них немов буря. Не спиняючись, він розмахнувся і загилив городовикові коцюбою в тім'я. Той крутнувся і гепнув ниць. Бородай-мотузяр змахнув піт з чола і непорозуміло видивився на несподіваного спільника. Але Дворянин спинився тільки на мить. Він розмахнувся і вдруге хряпнув коцюбою. Бородай-мотузяр, змахнувши руками, завалився навзнак…

В що хвилину двері розчинилися і вбіг батько. Він був блідий, і руда його борода стирчала на всі боки, як зламаний віник. Він задихався:

— Уроків нема… Де мій револьвер «бульдог»? Інтелігенція і робітники Перхушкова виступають проти чорної сотні!

Він кинувся до кімнати. Він розкидав усі речі, шпурляв чемодани, висував шухляди. Нарешті на дні останнього кошика він схопив щось металеве і блискуче. Патлаючи руду бороду, він кинувся до дверей.

— Корнелій! — побігла за ним мама.

Але двері вже хряпнули, і чорна батькова шинель війнула полами вже за хвірткою.

— Діти! — мама патетично сплеснула руками і, похапавши дітей, зігнула кожного навколішки. — Ми будемо молитися! — вклякнула вона.

Це була пропозиція зовсім не цікава: а як же Дворянин, що з ним? Так кортіло до вікна — і діти почали були хлипати. Але мама гримнула, і доводилося скорятися. Брат за мамою проказував слова молитви, а Юра на правах найменшого тільки хрестився і бив поклони. Втім, це швидко набридло, і, всівшися зручніше на підлогу позаду всіх, Юра, завмираючи солодко серцем, почав мріяти про револьвер «бульдог» і про чорну сотню. Що таке револьвер — Юра знав. То була така штука, з якої стріляють. І Юра вже давно вирішив, тільки зробиться дорослим, купити собі револьвер і стріляти. Але до чого ж була тут собака бульдог? Вона ж просто гавкає, а зовсім не стріляє! Та й не брав же батько з чемодана ніякої собаки… Юра заспокоївся на тому, що, поспішаючи, батько собачку забув. Увечері він її, безперечно, віддасть Юрі, то ж було очевидно, що то собака не справжня, а тільки лялька — справжні собаки в чемоданах не бувають. Що ж до чорної сотні, то тут Юрі все було ясно. Сотнями бувають тільки яблука, огірки і козаки. Зрозуміло, що тут мова йшла про козаків з чорними вусами, в чорних папахах і на чорних конях. Юра почав тихенько підгодувати на колінках і прицмокувати язиком. В'язки від маминого фартуха він вже тримав у руках, як вуздечку.