Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 52

Джек Лондон

— Я сам пройшов усю цю науку у пекельній сорочці,— ошкірився Гачінс. — Я змушував вас, капітане, розв’язувати мене. Ви вже гадали, що я вмираю, а я ледь стримувався, щоб не засміятись вам у вічі.

— А ви що гадаєте, доку? — спитав Есертен.

— Кажу ж вам, серце працює чудово, — відповів той. — Звісно, воно послабло, але цього й треба було сподіватись. Гачінс, мабуть, має слушність. Стендінг прикидається.

Великим пальцем він підняв мені повіку. Я мимоволі розплющив друге око й глянув на їхні голови, що посхилялись наді мною.

— Що, не казав я вам? — зрадів Джексон.

Я зібрав усю силу волі, натужився так, що мало не тріскала шкіра на обличчі, і всміхнувся.

Вони піднесли мені води, і я почав жадібно пити. Не забувайте, що коли я лежав отак, безпорадний, на спині, мої руки, витягнені вподовж тіла, також були стиснуті в пекельній сорочці. Мені запропонували їсти — сухого в’язничного хліба, — але я відмовився, похитавши головою, і заплющив очі, показуючи присутнім, що вони втомлюють мене. Біль від мого часткового воскресіння був нестерпний. Я відчував, як тіло моє поверталося до життя. На шиї й на грудях у тому місці, де було серце, починало колоти, немов голками. Але в голові не згасала згадка, що Філіпа чекає на мене у великій залі, і я хотів якнайшвидше втекти назад туди й вернутися до того пополудня й ночі, що я пережив у давній Франції.

Мої тюремники ще стояли навколо мене, проте я вже почав натужуватися, щоб вилучити зі своєї свідомості ту частину тіла, яка вже оживала. Я квапився померти, але голос Есертена стримав мене.

— Може, ти маєш які скарги? — запитав він.

Я боявся тільки одного, — щоб вони не розв’язали мене, тому моя відповідь була не порожніми хвастощами: я хотів застерегти себе.

— Ви могли б стягти мене тісніше, — прошепотів я. — Мені незручно, бо занадто вільна сорочка. Я гублюся в ній. Гачінс — тупак і дурень. Він не тямить, як треба зашнуровувати. Поставте його пильнувати ткацьких верстатів, начальнику. Він кращий майстер непотрібної праці, ніж теперішній наглядач; той хоч тупак, але не дурень. А тепер вимітайтеся всі геть, коли не вигадали мені ще якоїсь підлоти. А коли вигадали, то лишайтесь. Лишайтеся, прошу вас, коли вважаєте, що своїм куцим розумом годні вигадати мені нове катування.

— Ну, хіба він не зух, не справдешній зух? — не промовив, а проспівав лікар Джексон, як медик захоплений надзвичайним феноменом.

— Ти, Стендінгу, таки диво! — сказав начальник в’язниці.— Ти маєш залізну волю — проте я зламаю її, далебі, зламаю!

— А ви маєте кроляче серце, — відповів я. — Якби вам дати хоч десяту частку тих пекельних сорочок, що я мав у Сан-Квентіні, то воно б давно вже вискочило крізь ваші довгі вуха.

Я влучив, як у яблучко. У начальника справді були надзвичайно довгі вуха; я певен, що вони зацікавили б Ломброзо .

— А щодо мене, — казав я далі,— то мені чхати на вас. Я не бажав би для вашої ткацької майстерні гіршої долі, ніж та, якби ви самі стали керувати нею. Ви звалили мене й вилили на мене всю свою лють, — і що ж? Я досі живий і сміюся вам у вічі. На що ви здатні? Навіть убити мене не можете… Не годні. Та ви, мабуть, не могли б убити й зацькованого щура, навіть справжнім динамітом, а не тим, вигаданим, що, по-вашому, я десь заховав.