Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 40

Та хоч там як, а в такому вбранні я блукав між зорями, піднесений свідомістю, що переді мною далека дорога, що в кінці її я знайду всі космічні формули і осягну остаточну таємницю всесвіту. Я тримав довгу скляну паличку. Кінцем її мені треба було торкатися кожної зірки, повз яку я пролітав. І я напевне знав, що коли пропущу хоч одну зірку, то навіки впаду в безодню і буду каратися за цей непробачний гріх.

Довго я мандрував між зорями. Коли я кажу «довго», то мусите пам’ятати, що час дуже розтягався в моїй уяві. Століттями я блукав у просторах, впевнено й нехибно торкаючись кінчиком скляної палички кожної зірки. Мій шлях щодалі яснішав, і я наближався до неосяжної мети безмежної мудрості. Але я й на хвилину не дурив себе. Я не був якимсь іншим моїм «я». Весь час я був свідомий, що я Дерел Стендінг, і що це я мандрую між зорями торкаюся їх своєю скляною паличкою. Одне слово, я знав, цо в цьому не було нічого реального, нічого такого, що й коли-небудь траплялося чи могло трапитись у дійсності. Усе це було не що інше, як чудна оргія уяви, яка буває тоді, коли людина сп’яніє, чи коли марить, чи навіть у незвичайному сні.

Я весело ширяв собі небесними просторами, і ось якось моя паличка не торкнулася одної зорі. Враз я зрозумів, цо вчинив великий гріх. І тієї ж миті мене приголомшив удар, потужний, владний, невблаганний і неминучий, як залізна п’ята долі, аж луна покотилася всесвітом. Усязоряна система заіскрилася, завирувала і спалахнула полум’ям.

Тіло моє шматнула гостра, рвучка мука. Я знову був Дерел Стендінг, довічно ув’язнений, що лежав у пекельній сорочці. Я знав, через що повернувся назад. То Ед Морел з камери номер п'ять покликав мене своїм стуком.

Тепер я спробую пояснити вам, як для мене розтягнулися час і простір. Потім, через кілька днів, я спитав Дорела, що він тоді хотів мені сказати. Виявилося, що він просто запитав: «Як ти там, Стендінгу?» Він стукав дуже швидко, користаючися з нагоди, що наглядач був у другому кінці коридора. Ще раз скажу: стукав він дуже швидко і,— зверніть увагу! — між першим і другим стуком я був ще геть далеко, я мандрував ще міжзоряними просторами, вдягнений у легке вбрання, і торкався скляною паличкою кожної зірки, я ще мчав до тих неосяжних формул, що з’ясували б мені остаточну таємницю буття. І як перше, минали цілі сторіччя. Тоді почувся поклик — тверда п’ята долі, і гостра, рвучка мука повернула мене знову до моєї камери в Сан-Квентіні. То Ед Морел постукав удруге. Проміжок між першим та другим стуком не міг бути довший як півсекунди. А для мене так неймовірно розтягся час, що за ці півсекунди я промандрував між зорями цілі сторіччя.

Я знаю, читачу, що все це здається тобі нісенітницею. Погоджуюсь. Воно нісенітниця. А проте, я все це пережив. Для мене воно таке саме реальне, як і той змій, що його людина бачить у гарячковому маренні.