Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 36

Мене пойняв жах. Я був певен, так само як і начальник, що для такого кволого, як я, це означає смерть, але я згадав Морелову пораду. Тепер, як ніколи, вона була мені потрібна, і, як ніколи, я повинен твердо вірити в неї. Я усміхнувся в лице Есертенові і вклав свою віру і в усмішку, і в ті слова, що йому сказав.

— Бачите, начальнику, що я всміхаюся? — запитав я. — Якщо через десять днів, коли ви будете розв’язувати мене, я так само всміхатимусь до вас, то чи дасте ви тютюну й паперу Морелові й Опенгаймерові?

— Ну, хіба не божевільні люди ці вчені? — пирхнув капітан Джемі.

Начальник в’язниці був запальної вдачі і сприйняв мої слова за образливі кпини.

— За це тебе тільки тісніше сповиють, — сказав він.

— Пропоную вам закластися, начальнику, — спокійно провадив я далі.— Сповивайте мене якнайтісніше, — але справді, коли через десять днів я посміхнуся вам, то дасте тютюну Морелові й Опенгаймерові?

— Ти щось дуже впевнений у собі.

— Впевнений, тому й пропоную закластися.

— Може, ти став набожним? — поглузував він.

— Ні,— відказав я, — просто в мені більше життя, ніж ви можете забрати. Зашнуруйте мене в пекельну сорочку хоч на сто дпів, коли хочете, а опісля я все-таки посміхнуся вам.

— Я гадаю, що для тебе, Стендінгу, й десять день забагато.

— Гадаєте? Ви певні? Коли певні, то ви ж нічого не втратите, вам не доведеться видавати десять центів на дві пачки тютюну. Чого ж ви тоді боїтесь?

Я б оце зараз розтовк тобі пику й за два центи! — оскаженівши, закричав він.

— Я не дозволю собі стати вам на перешкоді,— я був гречний до нахабства. — Бийте, скільки влізе, а в мене, проте, лишиться доволі місця на обличчі для усмішки. А поки ще ви вагаєтесь, чи бити, чи ні, то краще закладімся.

Треба остаточно знесилитись і втратити всяку надію на щось, аби в самотинній камері так дражнити начальника в’язниці. Або ще й непохитно вірити в диво. Тепер я знаю, що вірив, і тому так чинив. Вірив у те, що сказав Морел. Вірив, що навіть сто днів у пекельній сорочці не докопають мене.

Капітан Джемі, мабуть, відчув, що я непохитно у віщось вірю, бо він сказав начальникові:

— Я згадую випадок з одним шведом, що збожеволів років двадцять тому. Вас ще тут не було. Він убив когось, посварившись за двадцять п’ять центів, і його засудили на довічно. Він був кухар. Дуже побожний. Якось він заявив, що по нього спустилася з неба золота колісниця, сів на розжарену до червоного плиту і почав смажитися, виспівуючи гімни та святі псалми. Його — звідти стягли, проте він прогорів аж до кісток і за два дні задер копита у шпиталі. До самого кінця він запевняв, що не чув жару, — і не застогнав ані разу.