Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 342
Джек Лондон
— Знову дзвонив містер Бішоп, — пояснив він. — У них зламалася вісь. Я вже сам послав по них одну з наших машин.
Дік кивнув головою.
— Пошліть ще механіків — може, зуміють і їхню полагодити.
Зоставшися знову сам, він підвівся, потягся й почав задумано ходити туди й сюди по веранді.
— Ех, друзяко Мартінесе, — промовив він уголос. — Не знаєш ти й не знатимеш, якого знаменитого спектаклю трохи-трохи не побачив сьогодні.
Тоді ввімкнув на комутаторі Полип номер і подзвонив їй.
Відгукпулась Ой-Ой і зразу покликала до телефону свою пані.
— У мене є для тебе нова пісенька, Пол, — сказав він і проспівав у трубку старовинного негритянського духовного гімна:
— І я хочу, щоб ти знову мені сказала сама за себе, сама за себе те, що тільки-но казала.
Її тихенький щасливий сміх пройняв Діка гострою радістю.
— Червона Хмаро, я люблю тебе, — мовила вона. — Я вже вирішила. Ніколи я не належатиму нікому в світі, крім тебе. Тільки, будь ласкав, дай мені вдягтися. Адже ось-ось обід.
— Можна мені забігти до тебе? На одну хвилиночку, — попросив він.
— Ще ні, нетерплячий мій. За десять хвилин. Дай спершу впоратися нам з Ой-Ой. Тоді я буду готова до полювання. Я надягаю «робінгудівського» костюма. Знаєш, зелений з цеглястими вилогами й довга пір’їна. І візьму свою дубельтівку «тридцять-тридцять». На гірського лева досить.
— Я дуже щасливий, Поло… через тебе, — не вгавав Дік.
— А я спізнюся на обід через тебе. Клади трубку. Червона Хмаро, в цю хвилину я люблю тебе дужче…
У трубці клацнуло — вона повісила свою. А за мить Дік здивовано відчув, що насправді він чомусь не такий щасливий, як казав. Серце його не приймало того щастя, бо у вухах у нього наче й досі бриніли Полин і Греймів голоси, що так палко співали «Циганський шлях».
Невже вона просто бавилася Греймом? Чи, може, ним, Діком? Ні, це неймовірно, це зовсім не схоже на неї. Він мов у пітьмі шукав розгадки; і враз перед його очима знов зринула Пола, в місячному світлі, в ту мить, коли вона обіймала Івена й тяглась устами до його уст.
Дік очманіло труснув головою й глянув на годинника.
Ет, за десять хвилин, менше ніж за десять хвилин він держатиме її в обіймах і все знатиме.
Та хвилини тяглись так повільно, що він не міг усидіти — встав і понлентав до її покоїв, зупиняючись то припалити сигарету, щоб кинути її, тільки раз затягтись, то послухати шпарке торохтіння друкарських машинок у кімнаті секретарів. Лишалося ще дві хвилини, а до дверей без клямки можна було дійти за одну, і тому він спішився на подвір’ї й задивився на диких канарок, що купались у водограї.
Рантом вони сполохано спурхнули вгору хмаркою золотого пір’я й діамантових бризок, і Дік теж злякано стрепенувся: нагорі, в Полиних покоях, ляснув рушничний постріл. Він зразу впізнав Полину «тридцять-тридцять» і кинувся прожогом через подвір’я. «Обхитрувала!» — тьохнула в голові думка, і те, що тільки-но було незбагненне, вмить зробилось очевидне й виразне, як ляскіт того пострілу.
