Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 331

— Я Дік Форест, син Річарда Щасливця, сина Джонатана Пуританина, сина Джона, моряка, як і його батько Альберт, син Мортімера, пірата, що скінчив життя на шибениці, в кайданах, бездітним.

Я останній з Форестів, але найперший з носіїв земляних горіхів. Німрод і Сандо ніщо проти мене. Я ношу горіхи на ножі, на срібному ножі. В горіхах сидить диявол. Я ношу їх швидко, спритно й побагато. Ще не виріс той горіх, щоб його я не доніс.

Горіхи котяться! Горіхи котяться! Але я, мов Атлас, що тримає світ, не даю їм падати. Ніхто більше не вміє так носити горіхи. У мене хист від бога. Я майстер цього мистецтва. Бо це справді велике мистецтво. Горіхи котяться, горіхи котяться, але я ношу їх і носитиму вічно!

Аарон — філософ. Який з нього носій горіхів! Ернестіна — білявка. Куди там їй носпти горіхи! Івен — спортсмен. Він розсипає горіхи. Пола — моя партнерка. Вона впускає горіхи додолу. Тільки я, божою ласкою й власним умінням, можу носити земляні горіхи.

Кому набрид мій спів, пожбурте на мене чим-небудь. Я гордий. Я невтомний. Я можу співати без кінця. Я співатиму без кінця.

Починається пісня друга. Коли я вмру, поховайте мене на горіховій грядці. Поки я живші…

Подушки, що посипались на нього, урвали пісню, та не вгамували Дікової веселості: за хвильку він уже шепотівся в кутку з Лоті Мейсон та Полою й підмовляв їх на якусь каверзу проти Теренса.

Так минав вечір і далі — в танцях, жартах та розвагах.

Опівночі подали перекуску; аж о другій годині вікенбержці зібрались додому. Поки вони вдягалися, Пола запропонувала другого дня по обіді поїхати на річку Сакраменто — оглянути Дікові дослідні плантації рижу.

— Ні, в мене є на думці інше, — сказав їй Дік. — Ти знаєш полонину над Яворовим ручаєм? За останні десять днів там роздерто трьох лошат.

— Гірські леви? — вигукнула Пола.

— Принаймні два. Прибилися з півночі,— пояснив він Греймові.— Таке трапляється. Ми колись уже трьох убили — п’ять років тому… Мос і Гартлі чекатимуть на нас там із собаками. Вони двох уже вистежили. Їдьмо всі, хочете? Зразу після обіду.

— Я візьму Молі, гаразд? — попросила Лут.

— А ти можеш їхати на Альтадені,— сказала Ернестіні Пола.

Фреліг і Мартінес теж зохотились їхати, однак попередили, що й вершники, і стрільці з них абиякі. їм теж добрали коней.

Усі вийшли до брами вирядити вікенбержців, а коли їхні машини від’їхали, постояли ще трохи, домовляючись про завтрашнє полювання.

— Ну, добраніч вам усім, — сказав Дік, коли вони рушили до буднику. — Я ще піду гляну на Олден-Весі. Ветеринар сидить біля неї. Пам’ятайте, дівчата, — до обіду виходьте в амазонках, і грім побий ту, котра спізниться!

Зі старою маткою Принцеси Фозрінгтонської було зовсім зле, одначе Дік не пішов би до неї в таку годину, якби не хотів побути на самоті. Він просто боявся хоч на мить зостатись наодинці з Полою так скоро після того, що ненароком підглядів у галереї.

Ззаду, на посипанні рінню доріжці, почулася чиясь легка хода. Він озирнувся. Ернестіпа наздогнала його й узяла під руку.