Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 321

Раптом він здригнувся і придивився до портрета пильніше. Невже це його вираз — у очах, та й на всьому обличчі? Він позирнув на фотографію. Ні, там цього нема. Він підійшов до одного з дзеркал і змусив себе думати про Полу та Грейма. Помалу на його обличчі й в очах проступив достоту такий вираз. Ще не вірячи собі, він вернувся до мольберта й знов подивився на портрет. Ні, таки правда. Пола знає. Пола знає, що він про все здогадується. Дізналась від нього сама, в якусь хвилину підстерегла, підгляділа на його обличчі цей мимовільний вираз і з пам’яті перенесла на полотно.

З гардеробної вийшла Полина покоївка, китаянка Ой-Ой, і рушила просто на хазяїна, ще не помічаючи його. Вона йшла, понуривши очі, немов у глибокій задумі. Дік бачив, що обличчя в неї смутне, а між бровами вже нема тієї стурбованої зморщечки, що дала їй назвисько. Вона вже не була стурбована, ні, вона була тяжко пригнічена, прибита.

«Здається, в нас усіх уже можна читати на обличчі», — подумав Дік.

— Доброго ранку, Ой-Ой, — промовив він.

Покоївка злякано кинулась, тоді відповіла на його привітання, і в її погляді він побачив співчуття. Отже, й вона знає. Перша, крім них самих. Ну ще б пак, жінка, що так часто буває наодинці з Полою, та не розгадала б її таємниці!

Губи в китаянки дрижали, вона стискала тремтячі руки — видно, не зважувалась заговорити.

— Містере… Форесте… — нарешті почала вона, затинаючись. — Може, ви подумай — я дурна, але я хочу щось сказати. Ви дуже-дуже добрий пан. Ви були дуже добрий для моєї старої матері. І для мене ви довго-довго дуже добрий…

Вона зам’ялась, облизала пересохлі з хвилювання губи, тоді зважилася підвести на хазяїна очі й повела далі:

— Місіс Форест… я гадаю… вона…

Та Дік відразу так насупився, що вона збентежилась, умовкла й почервоніла — як зрозумів Дік, із сорому за ту думку, що її збиралась висловити.

— Гарну картину малює місіс Форест, — сказав він, аби розвіяти її збентеження.

Китаянка зітхнула, мовчки подивилась на портрет, і в очах її знову з’явився співчутливий вираз. Потім зітхнула знову й відповіла:

— Еге, гарну картину малює місіс Форест.

У її голосі Дік відчув холодну нотку. Враз вона пильно, проникливо придивилась до його обличчя, тоді обернулась до портрета й показала на очі.

— Недобре, — вирекла вона вже не холодно, а різко, майже гнівно, — Недобре, — вже відвернувшись, кинула вона вдруге, голосніше й ще різкіше, і вийшла до Полиної спальні-веранди.

Дік несвідомо випростав голову, ніби готувався мужньо зустріти те, чого вже недовго було чекати. Ну що ж, ось і початок кінця. Ой-Ой знає. Дуже скоро знатимуть і інші, всі знатимуть. Він навіть зрадів на свій лад — зрадів, що тепер недовго вже мучитись чеканням.

Виходячи з кімнати, він засвистів веселу пісеньку, аби Ой-Ой знала, що він не журиться й не має чим журитись.

А з полудня, коли Дік поїхав на прогулянку з Фрелігом, Мартінесом та Греймом, Пола своєю чергою вирушила потай до Дікових покоїв. На його веранді-спальні вона окинула поглядом три рядки кнопок, і комутатор, що просто в ліжку з’єднував його з цілим маєтком і трохи не з цілою Каліфорнією, і фонограф на відкидній поличці, і стіл з рівними стосиками книжок, журналів, ще не переглянутих сільськогосподарських бюлетенів, попільничкою, сигаретами, блокнотами й термосом.