Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 25

Спалахи ось таких видив поставали переді мною, коли я в самотинній камері Сан-Квентіну втрачав свідомість, напружено дивлячись на шматочок блискучої соломинки. Звідки всі ці видива? Звісно, я не міг створити їх з нічого у себе в камері, як не міг створити й тридцяти п’яти фунтів динаміту, що його так настійливо вимагали від мене капітан Джемі, начальник Есертен і в’язнична управа.

Я, Дерел Стендінг, що народився й виріс на фермі в Міннесоті,— колишній професор агрономії, невиправний в’язень Сан-Квентіну, а тепер засуджений до страти злочинець у Фолсомі. Те, що я описую, що я видобув з своєї підсвідомості, не належить Дерелові Стендінгу. Дерел Стендінг, що народився в Міннесоті й незабаром повисне на мотузі в Каліфорнії, ніколи не кохав королівен у королівських палацах, не бився врукопаш на хитких палубах кораблів, не тонув у коморі з вином, нажлуктавшись горілки, під п’яні зойки й передсмертний спів матросів, коли корабель наштовхувався на чорні зуби підводних скель і вода, булькаючи, затоплювала його з усіх боків.

Такого Дерел Стендінг не переживав, а проте я, Дерел Стендінг, видобув його з пам’яті за допомогою механічного самогіпнозу, сидячи в самотинній камері. Так само не належало Дерелові Стендінгу слово «Самарія», що вихопилося з моїх дитячих уст, коли я побачив оту фотографію.

З нічого не можна щось зробити. В самотинній камері я не міг з нічого зробити тридцять п’ять фунтів динаміту, з нічого не міг би створити ті далекі часи й широкі простори. Вони мусили бути в моїй свідомості, і я саме почав дошукуватися шляхів до неї.

РОЗДІЛ VII

Однак я мав труднощі. Я знав, що в мені криється ціла Голконда споминів про інше життя, але здобувся лише на те, щоб як божевільний гасати по них. Запас споминів був великий, але я перед ними був безвладний.

Я згадав хворобу Стейнтона Мозеса — священика, що втілював у собі, кожного у свій час, святого Іполіта, Плотіпа, Атенодора та Еразмоврго приятеля Гроцина. А тоді, взявши на увагу досліди полковника де Рошаса, колись такі захопливі для мене, я переконався, що Стейнтон Мозес і справді був усіма тими особами, які потім прокидалися в ньому. Тобто, всі вони були ним, були ланками нескінченного ланцюга вмирання й відродження.

Досліди полковника де Рошаса тепер особливо мене зацікавили. Він брав людей, піддатних на гіпноз, і доводив, що можна дістатися в глиб часу, до предків цих людей. Він описав свої досліди з Жозефіною, вісімнадцятирічною дівчиною родом з Вуарона, в департаменті Ізер. Загіпнотизувавши дівчину, полковник де Рошас змусив її пережити життя у зворотному порядку — дівоцтво, дитинство, період, коли вона була немовлям, коли вона була ще в материному череві, тишу й темінь того часу, коли вона, Жозефіна, ще не народилась, потім коли вона жила в особі недовірливого, лайливого й злого дідугапа на ім’я Жан-Клод Бурдон. Свого часу той служив у сьомому артилерійському полку в Безансоні і помер у сімдесят років після тривалої хвороби. Далі полковник де Рошас загіпнотизував тінь Жан-Клода Бурдона й послав і його мандрувати у зворотному напрямку життя: через його дитинство й народження, через час темряви перед народженням, аж поки він знову побачив життя й світло в особі злющої старої Філомени Картерон.