Читать «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10» онлайн - страница 13

— Хлопці, у мене в камері стукач! Ігнейшес Ервін! Стережіться в розмовах!

На відповідь почулися такі прокльони, що захитали б мужність і відважнішої, ніж Ервін, людини. Він навіть викликав співчуття, так його вжахнуло, коли змордовані болем в’язні, ревучи, мов дикі звірі, стали загрожувати, що при нагоді добре йому віддячать.

Якби в нас була якась таємниця, то в присутності стукача ми, звісно, мовчали б. Але ми всі поклялися казати тільки правду, тому він нам не заважав. Динаміт був для всіх загадкою; про нього ніхто нічого не знав. Усі благали мене признатися, якщо я справді щось знаю, урятувати їх від дальших катувань. Але я міг сказати їм тільки правду, що я так само нічого не знаю про динаміт.

Поки наглядачі забрали з моєї камери стукача, він устиг сказати мені, якої ваги набрала справа з динамітом, і я, звісно, переказав про це всім. Виявилося, що того дня у в’язниці не обернулося жодне колесо. Тисячі в’язнів сиділи замішені по своїх камерах, і скидалося на те, що жодна майстерня не почне працювати, доки не знайдуть динаміту, захованого десь у в’язниці.

А переслухування тривали далі. В’язнів одного по одному брали з камери, а назад приволікали або приносили. Казали, ніби начальник в’язниці Есертен і капітан Джемі, виснажені своєю роботою, змінювали один другого щодві години. Коли один спав — другий допитував. Вони спали, не роздягаючись, у тій самій кімнаті, де здорові люди один за одним оберталися на калік.

З кожною годиною в темних карцерах зростало безумство страждань. Повірте мені, бо я знаю: бути повішеним — це ніщо проти тої муки, яку можуть перетерпіти люди і все-таки лишитися живими. Мене однаково з усіма мучили й біль, і спрага, але мої страждання збільшувалися від того, що я ні на хвилину не переставав усвідомлювати, як страждають інші. Два роки мене вважали невиправним; за цей час мої нерви й мозок загартувались і стали не такі чутливі до страждань, але страшна річ бачити, як здорова людина обертається в каліку. А навколо мене сорок дужих чоловіків геть калічіли. Ні на хвилину ие змовкали благання дати напитись, ридання, безглуздий белькіт, дике маячіння, і це робило нашу темницю божевільнею.

Розумієте, що вийшло? Та правда, що ми її казали на допитах, стала нашим прокляттям. Коли сорок чоловік одностайно посвідчили те саме, начальник Есертен і капітан Джемі могли прийти тільки до одного висновку, а саме, що всі ті свідчення добре завчена брехня, яку кожен проказував, мов папуга.

Знову ж таки, становище начальства було таке саме безпорадне, як і наше. Потім я довідався, що навіть скликали телеграфом в’язничну управу, а охорону в’язниці підсилили двома ротами міліції штату.