Читать «Девід Копперфілд» онлайн - страница 8

— Маю честь вітати вас, мем.

— З чим? — гостро відказала моя бабуся.

Містер Чілліп знову підупав духом після такої суворої зустрічі. Щоб умилостивити жорстоку леді, він уклонився і посміхнувся.

— Помилуй боже цього чоловіка, що він робить! — нетерпляче скрикнула бабуся. — Чи він уміє говорити?

— Заспокойтеся, моя дорога пані, — якнайм'якіше мовив містер Чілліп. — Вже немає причин турбуватися, пані. Заспокойтесь.

I досі вважають за диво, що бабуся моя не почала трусити лікаря та не витрусила з нього всі потрібні слова. Вона тільки потрусила власною головою, але зробила це так енергійно, що містер Чілліп мимоволі затремтів.

— Дозвольте, мем, — відповів містер Чілліп, щойно трохи збадьорився, — я щасливий... вітати вас. Усе вже минулося... все вже минулося, мем... і добре минулося.

Містерові Чілліпу потрібно було хвилин п'ять, щоб виголосити свою промову. Весь цей час бабуся свердлила його очима.

— А як вона? — спитала бабуся, погойдуючи на руці капелюшок.

— Їй, мем, скоро буде зовсім добре, сподіваюся, — відповів містер Чілліп. — Так добре, як може бути молодій матері за таких сумних домашніх обставин. Не може бути жодних заперечень проти того, щоб ви побачилися з нею, мем. Це має на неї добре вплинути.

— А вона? Як вона? — різко запитала моя бабця.

Містер Чілліп ще більше схилив голову набік і глянув на бабцю, як ручна пташка.

— Немовля, — пояснила бабуся, — як вона?

— Мем, — відповів містер Чілліп. — Я гадав, що ви знаєте. Це хлопчик.

Бабуся моя ні слова не вимовила. Вона схопила свій капелюшок за стрічки, замахнулась ним на містера Чілліпа та пішла геть. Вона зникла, як незадоволена фея, або як одна з тих надприродних істот, що мені, за місцевим повір'ям, судилось їх бачити. Зникла і ніколи більше не поверталася.

Я лежав у колисці, мати — у своєму ліжку, а Бетсі Тротвуд Копперфілд лишилась назавжди в країні снів і тіней, у тому присмерковому краї, звідки я тільки-но прибув. Місячне проміння, котре падало крізь вікно в нашу кімнату, осявало ще багато таких самих прибульців і курган над прахом колись живої істоти, без якої я б ніколи не з'явився на цей світ.

ІI. Я спостерігаю

Оглядаючись далеко назад, у несвідомість мого дитинства, я насамперед бачу мою матір, з її прекрасним волоссям і юними формами, та Пеготті, без усяких форм, з очима такими темними, що здавалося, вони затемнювали всі сусідні частини її обличчя, з грубими руками і щоками такими червоними, що мене зав­жди дивувало, чому пташки не клюють їх замість яблук.

Здається мені, я пригадую, як вони обидві зменшуються перед моїми очима, нахиляючись і стаючи навколішки на підлогу, коли я ступаю від одної до іншої. Лишилось у мене враження, невід'ємне від пізніших спогадів, як я торкався вказівного пальця Пеготті, коли вона простягала його до мене, і палець цей був жорсткий від шиття, немов маленька тертушка для мускатних горіхів.

Можливо, що це тільки моя фантазія. Проте я гадаю, що пам'ять більшості людей може заглиблюватися значно далі, ніж це вони собі зазвичай уявляють. Так само здається мені, що дуже багато зовсім малих дітей мають надзвичайну силу спостережливості. Та й справді, я гадаю, що більшість дорослих людей, які мають добру пам'ять, не набули її впродовж подальшого життя, а тільки не втратили з дитинства. Тим більше, що такі люди зазвичай зберігають загальну свіжість, ніжність і здатність радіти, що також є спадщиною їхнього дитинства.