Читать «Девід Копперфілд» онлайн - страница 4

Безперечно, мати моя мала надзвичайно молодий вигляд, навіть як на свої роки. Вона схилила голову, ніби завинила чимось, бідолашна, і, схлипуючи, сказала, що вона й справді, мабуть, дитина-вдова і стане такою ж дитиною-матір’ю, якщо тільки виживе. Обидві жінки трохи помовчали, і матері здалося, ніби міс Бетсі ніжно погладила її по голові. З несміливими сподіваннями вона підвела очі та побачила, що леді, підібравши спідницю і поклавши руки на коліна, сидить, спираючись ногами на решітку каміна, і понуро поглядає на вогонь.

— Скажіть мені, заради всього святого, — раптом промовила міс Бетсі, — чому «Граки»?

— Ви говорите про наш будинок, мем? — спитала моя мати.

— Чому «Граки»? — повторила міс Бетсі. — Краще б його назвали «Баняки», коли б ви двоє мали бодай трохи практичніше бачення життя.

— Ця назва сподобалася містерові Копперфілду, — відказала моя мати. — Коли він купував цей будинок, йому здавалося, що тут мусять бути граки.

У цю хвилину вечірній вітер так зашумів у вітах високих берестів у глибині саду, що і мати моя, і міс Бетсі мимоволі глянули туди. Дерева схилялись одне до одного, немов якісь велетні шепотіли один одному свої таємниці. Потім вони знову почали гойдатись і дико вимахувати руками, ніби почуте збурило їхній душевний спокій. І ветхі гнізда граків гойдалися на їхніх верхів'ях, ніби уламки кораблів у бурхливому морі.

— Де ж птахи? — спитала міс Бетсі.

— Що? — моя мати міркувала про щось інше.

— Граки, куди вони поділись? — перепитала міс Бетсі.

— Та їх зовсім не було відтоді, як ми тут оселилися, — сказала моя мати. — Ми думали... містер Копперфілд думав, що тут дуже багато граків. Але це лише старі гнізда, і граки їх давно вже покинули.

— У цьому весь Девід Копперфілд! — вигукнула міс Бетсі. — Девід Копперфілд з голови до ніг. Називає будинок «Граки», коли жодного грака і близько немає, а побачивши самі гнізда, сподівається знайти птахів.

— Містер Копперфілд, — спробувала заперечити моя мати, — помер. Та якщо ви бажаєте говорити мені погані речі про нього...

Моя бідолашна мати, я підозрюю, на якусь мить мала намір піти в бій проти тітоньки, яка легко могла зупинити її однією рукою, навіть коли б матуся була краще, ніж цього вечора, підготована до таких речей. Але рішучість вгасла, щойно мати підвелася зі стільця, тож вона покірно повернулася на місце та знепритомніла.

Прийшовши до тями самостійно чи за допомогою Міс Бетсі, вона побачила, що остання стоїть біля вікна. Присмерк тим часом перейшов у темряву, і якби не вогонь каміна, то жінки не могли б бачити одна одну.

— Ну, — сказала міс Бетсі, повертаючись до свого стільця з таким виглядом, ніби вона підходила до вікна глянути на краєвид. — А коли ви сподіваєтесь...

— Я вся тремчу, — пролепетала мати. — Не знаю, в чому річ. Я помру, напевне...

— Ну-ну-ну! — сказала міс Бетсі. — Випийте чаю.

— О боже мій, чи ж думаєте ви, що мені від чаю полегшає? — безпорадно репетувала моя мати.

— Авжеж, полегшає, — сказала міс Бетсі. — Все це тільки ваші фантазії. Як звати вашу дівчину?

— Я не певна, що це буде дівчинка, пані, — наївно мовила моя мати.