Читать «Дванадцять обручів» онлайн - страница 148
Юрій Андрухович
Вони його навіть не відчули. Подавати знаки було марно. Його розганяло - все швидше і швидше. Він уже проносився над Віденом, над Карлспляцом, над горизонтально завислими в нішах підземного переходу наркоманами, над першими трамваями на Кільці, над метрополітенівським дном і всім, що глибше. Він уже бачив перед собою там, за історично-культурною клоакою Внутрішнього Міста, всю північну околицю з її Віденським лісом, зеленим та липким о цій порі року. Йому захотілося впасти на цей ліс.
Але десь у повітряному трикутнику поміж Святим Штефаном, Мальтійською церквою та Гробницею Капуцинів ним було владно вдарено об невидиму й непроникну завісу. І всього засліплено нестерпно-білим спалахом. Перед ним постала Світляна Стіна, з якої хрипкуватим джазовим голосом запитало:
– Хто Ти такий? Хто домагається бути впущеним?
Карл- Йозеф і незчувся як відповів:
– Я - Його Ясність, цісар Австрії, король Угорщини.
Глядачі (а було їх, невидимих, сотні тисяч на цьому концерті) засвистіли й затупали.
Тоді зі Світляної Стіни тим самим голосом мовило:
– Я такого не знаю. Хто домагається бути впущеним?
Йому на це знову сказалося:
– Я - цісар Священного Риму Карл-Йозеф, апостольський король Угорщини, король Богемії та Циганії, король Єрусалимський, замолоду фан "Джудас Пріст" і "Айрон Мейден", великий князь Трансильванський, великий герцог Тосканський і Краківський, герцог Лотаринзький…
На це зірвався ще потужніший обурений шквал їхнього стадіону.
– Я не знаю такого. Хто домагається бути впущеним? - запитало ще хрипкіше від Стіни утретє.
Й аж тоді новоприбулий знайшовся з відповіддю:
– Я Карл-Йозеф, бідний грішник, фотограф і перелюбник, здаюся на Твою ласку.
Невидимі Глядачі затихли. Всього на півсекунди, хоч здалося, ніби на дев'ять тисяч років.
– То можеш увійти, - мовило врешті від Стіни.
І тоді Стіна перестала бути стіною, а стала Світляними Сходами, і вони провадили - як це не дивно - вгору.
(Уявімо собі, що все сталося саме так. Бо що залишається нам? Тіло на докупи зсунутих письмових столах?).
Тієї самої миті Артур Пепа кладе долоню на Ромин теплий вигин. Це відбувається з ним якраз на середині шляху між сном і дійсністю. Уві сні щойно товклося повно галасливих людей, щось наче гуцульський хор чи театр. Вони викрали в нього з кишені писанку, всю в оранжевих звіздах та хрестах, і відмовлялись її повернути. Побачивши, що він прокидається, вони одностайно зникають - кланяючись, пританцьовуючи і щось таке сороміцьке сором'язливо приспівуючи.
І хай це буде відхід героїв, але вже інших - з іншого роману іншого автора.
А нам з вами зараз теж годилося б відійти - у сподіванні, що цього разу Артур Пепа таки не проспить ранкової ерекції.
