Читать «Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є» онлайн - страница 3

Понад десять років, вивчаючи таку непросту тему, як сором, я щиро вірила, що заслужила підтвердження того, що «живу правильно».

Але того дня я отримала кілька суворих уроків (і відтоді одержую їх щодня):

Знати і розуміти себе життєво важливо, але для того, щоб жити щиросердним життям, потрібно дещо важливіше — вміння любити себе.

Знання важливі, але тільки тоді, коли ми в процесі самопі­знання ставимося до себе з добротою і лагідністю. Щиросердність — це не тільки прийняття своєї недосконалості та вразливості, але також пізнання і проголошення власної сили.

Один із уроків того дня став, мабуть, найболючішим і вразив так, що мені перехопило подих: із даних стало зрозуміло, що ми не можемо дати нашим дітям того, чого не маємо самі. Життя, сповнене щирості і відданої любові, — це вагомий доказ наших успіхів у вихованні, яких не досягнути методами, вичитаними із порадників для батьків.

Того похмурого листопадового дня я усвідомила, що в життєвій подорожі варто прислухатися і до голови, і до серця водночас, а я свого серця не слухаю.

Нарешті я підвелася, схопила зі столу маркер, накреслила лінію під колонкою «Погано» і написала під нею «Я». Виявилося, що ця колонка досконало характеризує моє власне життя.

Я схрестила руки на грудях, вмостилася в кріслі й подумала: «Просто чудово. Я живу прямісінько у перерахованому тут лайні».

Близько двадцяти хвилин я безтямно вешталася будинком, намагаючись не бачити очевидного і не робити нічого неочікуваного, але не могла викинути з голови цих слів. Я не могла повернутися назад, отож зробила те, що спало мені на гадку як найкращий вихід: я склала аркуші паперу охайними квадратиками і запхала їх до пластикової коробки, що чудово поміщалася у мене під ліжком поряд із рулоном різдвяного обгорткового паперу. І не відкривала цієї коробки до березня 2008 року.

Я знайшла по-справжньому хорошого психотерапевта і розпочала рік серйозної внутрішньої роботи над собою, яка назавжди змінила моє життя. Ми з Діаною, моїм психотерапевтом, досі регочемо, згадуючи той перший сеанс. Діана, яка проводить психотерапевтичні сеанси своїм колегам по фаху, почала його з обов’язкового запитання: «Отже, що відбувається?» Я витягнула список «Добре» і, не змигнувши оком, сказала: «Мені потрібно якомога більше якостей із цього переліку. Знадобилися б і чіткі поради та інструкції. Жодних занурень у підсвідомість. Жодних пришелепкуватих розмов про дитинство або щось подібне».

Це був довгий рік. У своєму блозі я ніжно називаю його «духовним пробудженням — 2007». Мені такий стан здавався класичним нервовим розладом, але Діана назвала його духовним пробудженням. Гадаю, ми обидві мали рацію. Насправді я починаю сумніватися, що одне можливе без іншого.

Звісно, те, що перелом стався у листопаді 2006 року, — це не збіг обставин. Так зійшлися планети: я тільки-но відмовилася від цукру і борошняних страв; це трапилося напередодні мого дня народження (то в мене завжди час для роздумів), я «вигоріла» на роботі і була на піку осмислення середнього віку.