Читать «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство» онлайн - страница 369

Структурованість суспільства стимулювала розвиток форм власності на майно, реманент, худобу, землю. У скотарсько-землеробському середовищі найгостріше стояло питання власності на худобу. Саме худоба вважалася головним мірилом багатства ведійських аріїв, за її переділ точилися нескінченні воєнні сутички. Згідно зі схемою, розробленою О. І. Першицем та доповненою К. П. Бунятян, є підстави говорити про три форми власності на худобу: особисту, як складову частину колективної (громадської), на стадії приручення тварин;відособлену (посімейну) на стадії одомашнення та утвердження скотарства як галузі діяльності; приватної на завершальному етапі розвитку первісного суспільства та для вторинних формацій. Аналізуючи практику жертвоприношень у поховальному ритуалі індоіранських племен, можна дійти висновку, що власність на худобу була в них відособленою. Жертви тварин, пов’язані з конкретними похованнями, вказують на можливість існування індивідуальної власності на худобу в межах сім’ї.

Для вивчення форм власності на землю матеріали бронзового віку в Україні дають мало підстав. Можна лише припустити, що правом на володіння землею були наділені повноправні члени суспільства. Форма цієї власності швидше за все була відособленою (посімейною). Соціальна та майнова диференціація наближали племена бронзової доби в Україні до утвердження інституту приватної власності.

Розвиток форм власності вів до удосконалення організації суспільства, до впровадження певних форм податкової системи, без якої важко уявити реалізацію надлишкової продукції, точніше, її перерозподіл. Обмежені можливості екстенсивного скотарсько-землеробського господарства та віддаленість від центрів первинних цивілізацій не давали змоги населенню України вийти на шлях державотворення за доби бронзи. За такої ситуації найактивніші та структурно оформлені спільності періодично мігрували з теренів України у напрямку до вогнищ цивілізації. Такі явища стримували процес державотворення, вели до стагнації у суспільстві.

Отже, за бронзової доби на теренах України структури степових та лісостепових колективів, а тим паче поліських, істотно різнилися. Степові простори Північного Причорномор’я та Надазов’я протягом II тис. до н. е. були ареною міграцій, переміщень населення, воєнних сутичок. Поза тим, населення українських степових районів на сході перебувало під відчутним впливом племен Кавказу, а на заході — фракійців із Прутсько-Дністровського межиріччя. Під впливом останніх на півдні України виникли високорозвинені культурні утворення, які викликають аналогії з міськими цивілізаціями Греції. У лісостепових та поліських районах, віддалених від металургійних центрів, життя йшло спокійніше. Відсутність тут наприкінці доби бронзи значних переміщень населення спричинилася до того, що в матеріальній культурі (і, напевне, в суспільному устрої) простежуються вельми давні традиції та сталі, навіть застійні явища.