Читать «Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство» онлайн - страница 364

Інша система городищ, які виникли на перетині доби бронзи та раннього залізного віку, зафіксована у західних регіонах України уздовж лівого берега верхньої течії Дністра та у Дністро-Прутському межиріччі. Вони захищали ареал розселення фракійських племен від загрози зі сходу.

Збройні конфлікти відбувалися як між етнічно однорідним населенням, так і між різноетнічними союзами племен. Добре простежується об’єднання у могутній союз праслов’янських племен — носіїв східнотшинецької та комарівської культур. Імовірно, такий союз був спрямований проти іраномовних носіїв зрубної культури, які просувалися на північ та захід. На правий берег Дніпра, зокрема, просочилися лише порівняно невеликі групи іраномовного населення. Воєнне протистояння було між праслов’янським населенням білогрудівської культури та фракійськими племенами, що насувалися на Наддніпрянщину із заходу. Щодо характеру відносин фіно-угорського населення, яке обіймало північно-східний кут України, з індоаріями — носіями катакомбної культури, то можна вважати красномовним факт із галузі історичної лінгвістики, датований II тис. до н. е. Фінське слово “огеа” у значенні “раб” походить від етноніма “арій” (“агуа”). Так само етнонім “слов’янин” (“slave”) у значенні “раб” використовувався у германців, а “хазар” (’’gazaerag”) у значенні “раб, кріпак” — у осетинів — іраномовного народу. Таким чином, міжетнічні конфлікти призводили до воєнних сутичок. Як наслідок утворювався прошарок нерівноправних членів громад за рахунок полонених.

Союзи племен не були чимось сталим та тривким. Вони виникали та розпадалися залежно від конкретної ситуації. Багато що значили не лише чинники зовнішньої небезпеки, а й особисті взаємини вождів усередині союзноплеменної верхівки.

Племена, що населяли Україну в II тис. до н. е., не пішли урбаністичним шляхом розвитку, до якого тяжіли, наприклад, носії трипільської культури. Тут формувались досить стрункі економічні та політичні структури, типові для землеробсько-скотарських суспільств, що базувалися на екстенсивному веденні господарства. Незважаючи на відносно низький рівень розвитку, воно вже виробляло продукцію понад прожитковий мінімум. Оскільки основним виробником продукції вже виступала мала сім’я, то вона й намагалася закріпити за собою право власності на оселю, господарські споруди, землю та худобу. Поступове відособлення власності об’єктивно призводило до майнової, а згодом і соціальної нерівності. Адже розпорядитися майном, навіть розподіленим “по справедливості”, можна по-різному, зважаючи хоча б на природні здібності господаря та кількість дужих робочих рук.